Лазарус - Світлана Тараторіна

Тюрин узявся за кільце і постукав. Він навіть здивувався, коли за дверима почулося човгання кроків. Той, хто готувався відчинити, зазирнув у вічко й аж тоді підняв засув.

— І що цього разу? — відчинив сам господар. Степан Тимофійович Голубєв вразив кількаденною щетиною і давно нечесаним білим волоссям. Очі професора ввалилися, погляд зробився різким і підозрілим.

— Я шукаю вашого сина.

Голубєв скривився і вже почав зачиняти двері. Тюрин підставив ногу, перешкоджаючи старому.

— Йому може загрожувати небезпека.

Професор уважно подивився на відживленого, визирнув на вулицю, чи не чатує хтось підозрілий, і запустив поліціянта досередини.

Кабінет Голубєва нагадав батьківський. Так само багато книжок, купи пилу і паперів. Щоправда, стіни прикрашали фотокартки з дамами. А на туалетному столику лежали предмети дамського туалету: стрічка, дзеркальце, роговий гребінець і навіть балетна туфелька. Голубєв, як і перелесники, залишав трофеї любовних перемог.

Степан Тимофійович усівся у фотелі. Домашній халат розчахнувся й оголив старечу ногу у витертій пантофлі. Професор поправив одяг і втупив у Тюрина незадоволений погляд.

— Мушу сказати, після останньої нашої зустрічі мав кілька пренеприємних тижнів. Особливо дісталося від мого коханого сина. Тож ваше товариство мені не вельми приємне,— Голубєв узяв склянку з якоюсь каламутною рідиною.— Давайте швидше. Що йому загрожує?

— А можу я поговорити з ним особисто? — Олександр Петрович подивився на портрети, намагаючись впізнати мати молодшого Голубєва.

— Ви що — не почули? Після подій у Думі Вальдемар тут нечастий гість. А де шукати — не знаю. Він давно живе своїм розумом.

Тюрин перевів погляд на старого. До нього мав не менше запитань.

— Можливо, ваш син пов’язаний з убивством прем’єра.

Професор пирхнув, ніби ці звинувачення ДЛЯ НЬОГО не новина.

— Аякже — теракт вчинила нечисть, але хто винен? «Двоголовий орел». Спеціально все підлаштував, щоб їх підставити. Якщо у вас усе, то прошу, двері там,— професор склянкою показав на вихід.

— Богров і ще один людиноподібний уже мертві,— провадив Тюрин.— Вони мали на тілі ось такий знак,— поліціянт показав папірець з перемальованим знаком Апі. Голубєв зіщулив очі й подивився на малюнок.— Є підозра, що хтось знищує всіх, у кого на тілі є таке татуювання. Я думаю, воно є і у Вальдемара. І це не знак двоголовців.

Голубєв-старший кілька секунд роздивлявся «знак Апі», і раптом з його горла вихопилося кілька рипучих звуків.

— Звісно, це не знак двоголовців. Це символ народження Змія, знак його матері Апі,— продовжив хихотіти професор.— Я знав, що ви такий самий божевільний, як і ваш батько. А найсмішніше, що мій син значно більше схожий на нього, ніж на мене. Така сама пристрасть до вірувань нечисті. Він і вами марить. Вважає, що Петро Тюрин залишив вам вказівки, як розбудити Змія. Віра в те, що Обадію можна повернути, не гірша за інфекцію кощів — цілковито захоплює розум...— Голубєв ніби видихався, поставив склянку і закусив губу — Я не бачив такого у Володі. Це все?

— Ні, не все. Тепер точно не все, Степане Тимофійовичу,— Тюрин розстібнув шинель і сів у крісло навпроти професора. Його очі загрозливо зблиснули. Голубєв напружився. Раптом особливо чітко стало зрозуміло, що в будинку більше нікого немає.— Давно хотів вас запитати, Степане Тимофійовичу, ви теж допомагали батькові виловлювати і передавати Четвертому відділу змієпоклонців, теж спостерігали за тим, як їх катують? Вам це подобалося? — Тюрин вишкірив зуби у хижій посмішці.

— А ви думаєте, це були діти? Безневинні домовинки чи потерчата? — на відміну від Перетца, Голубєв кинувся у наступ.— Вони загрожували Імперії. І так, ми сприяли правосуддю.

— Правосуддю? — закричав Тюрин. Він ледь стримувався, щоб не вхопити старого за барки.— Коли обливали упиря святою водою, допитуючись, де капища Апі?

— Це все ваш батько! Він остаточно збожеволів від бажання знайти серце Змія,— Голубєв учепився у фотель. Старечі губи тремтіли.— Він був переконаний, що його забрала Апі. І тоді, і зараз я вважаю, що це маячня! Але Бог мене покарав. Тепер і мій син вірить у серце Змія.

— Хоче отримати владу над нечистю?

Слова професора здивували. Тюрин не думав, що голова «Двоголового орла» може прагнути панування над людиноподібними. Скоріше винищення.

— Та хто вам такс сказав? І ви, і Петро помиляєтеся. Серце Змія — лише один з ключів до пробудження Змія. Принаймні так говорять легенди. Не більше. Але ваш батько був переконаний. Загорівся ідеєю, що серце дає владу над нечистю, відразу після розкопок на Щекавиці. Вони з Житоцьким щось там собі добачили. Я от нічого не бачив! — пристрасно виголосив Голубєв.— Забрав те, що ми знайшли, і все. А десь у середині 1880-х наші шляхи розійшлися. Мені набридло займатися цією гидотою. Так! Якщо хочете знати, набридло бачити потворні пики змієпоклонців, чути їхні виски. Я перейшов до музею. А він продовжував шукати. Хотів прикликати Апі. Був упевнений, що вона забрала серце.

Тюрин підвівся і пройшовся кімнатою. Серед жіночих штучок стояв лише один портрет. На ньому був зафіксований найцінніший трофей Голубєва — чорнявий хлопчик у матросці.

— Ви не хотіли, щоб син знав, чим ви займалися?

«Середина 1880-х, Вальдемару мало бути лише кілька років»,— подумав Тюрин. Старий рвучко зітхнув. Єдиний син — і зовсім не такий, як йому мріялося.

— Але ви завжди були з ним поруч. На відміну від мого батька,— тихо проказав синьошкірий поліціянт.

— Востаннє я бачив Петра у 1892-му, за кілька місяцін до погрому,— Голубєв знову налив собі випити.— Ми говорили про Апі та Стрітенську церкву. Він хотів провести там якийсь ритуал, змусити її віддати серце. Я сказав, що нічого не хочу про це знати. Ритуали, присвячені Апі,— суцільна кров. Петро відповів, що не потребує моєї допомоги. Він лише хотів, щоб я розповів одному гімназисту, що бачив на Щекавиці у 1874-му. Показав, що там знайшов. Я погодився. Хотів, щоб він якнайшвидше пішов. Ви би бачили його очі. Гімназист мав не кращий вигляд. Я зразу подумав — фанатик. Мої слова на нього якось дивно подіяли. Він ніби ще більше увірував у Алі та Змія. Сказав, що готовий. Я не став питати, до чого.

— Ви пам’ятаєте його ім’я?

— Власне, так, я готував його з історії до Університету. Розповідав про Змія. Може, я сам винен, що він у все це так повірив. Мабуть, Петро виловив його на якомусь зі зміїних місць. Сашко