Лазарус - Світлана Тараторіна
Навколо вирувало вогняне божевілля. Кощі палали. Нові не ризикували рухатися далі.
— Ви цілі? Вас не вкусили? — Рапойто-Дубяго звільнив Тюрина від пут.— Треба тікати. Їх тут тьма-тьмуща. Зараз ще набіжать.
— Дайте свій револьвер з феніксом,— сказав відживлений, з недовірою оглядаючи колегу. У його кишені досі бовтався звичайний, але для кощів хоч звичайні кулі, хоч срібні — все рівно що укус комара. Людополіціянт передав револьвер і знову вхопив вогнемет.
Ангар уже весь палав і мав от-от завалитися. Вони вискочили у центральні двері. Рапойто-Дубяго зачерпнув снігу й обтер лице. Його руки й обличчя червоніли від опіків. Рукав вогнемета з німейської шкіри розжарився. «Ще кілька залпів — і вибухне у руках»,— подумав Тюрин, і поки Рапойто-Дубяго відсапувався, стягнув з нього вогнемет і просунув руки у лямки. Людополіціянт не встиг заперечити. У світлі охопленого вогнем ангару було видно, як з півночі наближається нова партія кощів.
Тюрин вжахнувся. Ще ніколи не бачив стільки водночас. Він міцно став на ноги, голіруч узявся за шланг і спрямував пекучий струмінь у натовп. Вогонь фенікса перетворив ходячих мертвяків на жаринки, тіла плавилися і розвалювалися на ходу. Але їх було забагато. З темряви вже виходили нові, поки що нерішуче тупцяли на місці, тягнули обгризені руки і клацали зубами. Обидва поліціянти розуміли: достатньо прогоріти першим, як задні рушать у бій.
— Мерщій! — прокричав Тюрин.— Ще один залп — і фенікс порве трубу.
Вони щодуху побігли. На пристані чекав критий поліційний фургон. Тюрин заскочив першим, затяг Рапойто-Дубяга і відразу ж стукнув візнику.
*
— Ну ви і гад, — Тюрин схопив Рапойто-Дубяга за барки і, не встиг той зреагувати, затопив йому в пику. Людополіціянт мовчки витримав удар.
— Могли б і подякувати, що я вас урятував.
— А перед тим здали з тельбухами,— зло відказав Тюрин. У маленьке віконечко поліційного фургона досі було видно заграву від пожежі над доками.— Це у вас совість прокинулася? Чого по мене вернулися?
— Я вас не зраджував! Так, я віддав аркуші Голубєву. Але тільки це. Вони, мабуть, стежили за нами від поліції до Тропінкіна. Але і я не дурень. Канькач, що вас у доки завіз,— мій агент. Відразу повідомив, що до чого. От я і прибіг. А ви зразу в зуби,— образився Рапойто-Дубяго.
— Ви вчинили, як дурень. Віддали докази. Добре, що він вас не вбив,— продовжував сердитися Тюрин.— І заради чого? Ваш брат давно мертвий. Ви самі це знаєте.
— Завжди хочеться вірити, що той, кого ти любив, досі живий,— Рапойто-Дубяго потер забиту щелепу. Тюрин відвів погляд. Він знову згадав батька.— А ще я думав, що, користуючись ім’ям Сашка Хоменка, як його брат, зможу вивести Голубєва на чисту воду. Тепер я переконаний, що таємною організацією керував не Тропінкін, а він. «Згори тихо, а всередині лихо». Ніхто б ніколи не здогадався, що двоголовець може керувати змієпоклонцями. Голубєв таврував дітей. Мабуть, обпоював перед тим, от вони нічого й не пам’ятали. Це Голубєв вас так підрівняв?
Тюрин торкнувся обличчя. Лівий бік перетворився на місиво. Вальдемар розтрощив вилицю, зламав ніс, дивом не вибив щелепу.
— Дітей позначала Апі,— стомлено проказав Тюрин.— Але до неї їх водив не Тропінкін. І не Голубєв. І головне, від початку було зрозуміло... Перетц же казав. Апі приходить тільки до жінок-медіумів.
Тюрин підвівся і постукав водію:
— До Стрітенської церкви! І швидше, поки не розвиднилося.
Рапойто-Дубяго здивовано витріщився.
IX
Ще на під’їзді Тюрин побачив яскраве світло у вікнах Стрітенської. Вона сяяла, як Різдвяної ночі, обіцяла спокій і порятунок від лих, що охопили Київ. Двері були незамкнені. Всередині пахло ладаном і горілим воском. Палали сотні свічок, як у сні про ритуал. Урочисто блищав іконостас. За вікнами вже почало сіріти. Ночі в листопаді довгі. А отже, Апі ще має час.
Тюрин відчув жахливу силу, що линула з-за царських дверей. Вона тягнула, наче магніт. Змушувала раз по раз вертатися очима до золотих дверей.
Цього разу Тюрин витягнув звичайний револьвер. Навіть не сумнівався, що сюди кощі не поткнуться. Рапойто-Дубяго зробив те саме. Майже відразу його очі прикипіли до темного «херувима».
— Саша,— прошепотів людополіціянт.
— Ха! — пролунало збоку. З-за панікадила вийшла мадам Кац. Вона так само була у чорній випрасуваній сукні. Сиве волосся акуратно затягнуте у дульку, на потилиці — капелюшок-таблетка. На лікті бовтався ридикюль. Але цього разу тонку шию старої прикрашав білосніжний плетений комірець, ніби мадам Кац для особливо урочистих подій дістала його з «посагу», який уже встигла скласти на смерть. Очі старої палали, немов жаринки.
— А я вже вас зачекалася,— сказала мадам Кац.— Світає. Часу обмаль.
— Навіщо ви все це робили? — тихо запитав Тюрин. Смиренний і урочистий вигляд колишньої вчительки збивав з пантелику.
— Через Костика,— здивовано посміхнулася жінка.
— Він же перетворився на коща. Я знайшов свідків,— утрутився Рапойто-Дубяго. Мадам Кац нагородила його зневажливим поглядом. Тюрин жестом зупинив людополіціянта.
— Двадцять один рік тому, коли Костика покусали, він прибіг до мене,— продовжила Кац.— Хотів чи з’їсти, чи сховатися — не знаю. Якийсь учений вважав, що у кощів зостаються уривки свідомості. Так от — ні! І близько не зостається. Після перетворення дорогі нам люди стають смердючими агресивними довбешками. Але я його залишила. Замкнула у підвалі. І прийшла сюди просити Апі про допомогу.
— Звідки ви про неї дізналися? Апі прийшла до вас у сни?
— Так, але не зразу. Так сталося, що я бачила, як загинув цей хлопчик,— Кац розвернулася до темного «херувима».
— І нікому нічого не розказали? — не витримав Рапойто-Дубяго.
— А мене ніхто не питав,— огризнулася стара.— А потім почався погром, зник Костик... Одним словом, тоді я вперше дізналася про Апі. І коли Костика покусали, я стала її просити, молила дарувати йому життя. Апі прийшла уві сні. Наказала привести Костика сюди. І я привела,— мадам Кац скривилася, наче від болю.
— Костик досі живий? — здивувався Тюрин.
— Хіба це життя? — з ока жінки скотилася самотня сльоза.— Вона дозволяла іноді бачити Костика, натомість вимагала приводити дванадцятирічних хлопчиків.
