Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Виїхали, я не знаю куди. Чоловік і дівчина… Він — мовчазний, вона — ніби…

— Янгол? — підкаже Залізний Чоловік.

— Так, — скаже він.

— Крихітка, — здогадається Пес Зламаний Ніс.

— І Вовк, — кивне Залізний Чоловік.

— Поїдемо?

— Поїдемо.

Аби встигнути вчасно та врятувати нас.

Я рада Цуцикові, я рада Залізному Чоловікові, і я ображена на Вовка, але ж не настільки, щоб так принижувати його.

— Усе могло бути й так, — скажу я йому.

А коли до нас увірвуться кримінальні міліціонери:

— Іменем правосуддя! — і все таке. — Бах! Бах!

Усі Дикі Пси будуть уже мертві.

Нехай усе ж таки Вовк уб’є їх.

— М-да, — побачивши їх, скаже Пес.

— І скільки тепер? — запитає Залізний Чоловік.

— Уже п’ятнадцять, — скажу я.

— Досить, як на один день.

Адже то була їхня робота: обводити тіла крейдою, допитувати Старих, обшукувати вежу і знаходити в ній забитих Дикими Псами людей. Багато людей.

Але казати мені:

— Їдь додому…

— …

— Як хочете.

Я ображуся на них на всіх і піду до ліфта, навіть не глянувши ані на Пса, ані на Вовка, ані на чоловіка із залізним серцем.

Я поїду додому, і Сім Диких Псів чекатимуть на мене там.

Нехай Вовкові, Псові та Залізній Залізяці буде гірше.

Троє Псів чекатимуть на мене під моєю вежею. А четверо — розчинивши двері, там, нагорі.

Тепер ми подивимося, що вони робитимуть.

«Досить, як на один день».

«їдь додому».

Я вийшла з таксі, підійшла до вежі й гукнула:

— Я тут.

І з трьох різних боків до мене рушили відразу три Дикі Пси.

— Бах! — одного уб'є Вовк, що поїхав слідом за мною.

— Пробач, — скаже він.

— Бах! — другого уб’є мій улюблений Цуцик.

— Крихітко, — він посміхнеться. — Адже я зовсім не мав на увазі…

— Ба-ба-бах! — і навіть Залізний Чоловік сяйне металом своєї посмішки.

— Тепер їх уже вісімнадцять. То як, ти пробачаєш нам?

— Звісно, — тішусь я. — Поїдемо до мене. Я почастую вас чимось дуже смачним.

А ще я скажу:

— Знайомтеся. Це — Чоловік в Окулярах.

І, впустивши свої креслення, він простягне їм руку та запитає:

— Як ви сказали? Вовк?

Я познайомлюся з ним, коли Вовк, Цуцик і його друг із заліза убиватимуть Диких Псів.

Я стоятиму, а Чоловік в Окулярах випадково мене штовхне й упустить усі свої креслення.

Ми поглянемо одне одному у вічі, і я побачу, який він милий. Милий, симпатичний і добрий.

Я побачу в них наше життя. Я побачу в них наш будинок і все, що нас чекатиме. Себе на його плечі. Себе з великим животом. Його розпатланого, після безсонної ночі за своїми паперами. Він прийде і скаже мені:

— Доброго ранку.

Мене, яка теж не спатиме, а разом із ним слухатиме його незрозумілі розміркування. Нас, які прожили разом сто вісімдесят дев’ять найщасливіших років.

І, подаючи йому згорнуті в трубку аркуші, я скажу:

— Здрастуй, мене звати Крихітка.

Він поправить окуляри і усміхнеться до мене:

— Здрастуй. То як справи?

І ми разом зайдемо в ліфт. Ліфтер підніме нас на мій поверх. І навіть чотири пси у моїй квартирі будуть мертві, вбиті Котом, що прийде трохи раніше за мене.

— Привіт, Котику. Знайомся.

І моя квартирка накриє для нас стіл. І ми питимемо вино та балакатимемо. Усі гуртом. Майже цілу ніч.

Пес балакає. Вовк балакає. Кіт балакає. Це