Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Я буду утримувати їх, навіть коли побачу, що все одно незабаром вони підуть.

А Чоловік в Окулярах піде мити руки. І даючи можливість Вовкові та Псові піти, я відшукаю його, щоб сказати:

— Я скучила.

Щоб дати йому привід пригорнути мене.

— Де він?

— У Максима.

— Максима? — не зможу згадати я.

— У молодика, що спить, — скаже Квартирка.

— А, Макс…

Я зайду до спальні Приспаного Мною Сонними Отрутами, та побачу там Чоловіка в Окулярах.

Макс спатиме в колбі з каламутною зеленою водою. У величезній колбі від підлоги до стелі.

— Як цікаво, — скаже мені Чоловік в Окулярах. — Хто він?

— Так. Просто друг.

— Я можу розбудити його.

— Можеш?

— Можу, але на це треба кілька днів.

Милий, він ладен був залишитися.

Але я вже зрозуміла, що він мені не потрібний. Я побачила аркуш на стіні позад нього:

«— мисливці раз;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— люди-пацюки;

— ожилі мерці».

Що він тут робитиме? Зі мною? Як йому пояснити те, що…

Адже він просто не виживе. Він буде чужим у цьому світі. Навіть кохаючи мене. Мій Чоловік в Окулярах.

— Йди, — скажу я.

— Але…

— Квартирка тебе проведе.

Він піде, і я залишуся сама.

Три цигарки поспіль, вдивляючись у пухирці в колбі.

Повернеться Квартирка і скаже…

— Ти провела його? — запитаю я.

— Так.

— Він щось казав?

— Ні.

— Гаразд. Так, мабуть, краще. Тепер я побуду сама.

Але вона скаже:

— Ваші друзі чекають на вас.

— Як?! Вони?! Не пішли?!

І привітною господаркою, прекрасною, щасливою, у вогняній сукні я повернуся до них, щоб запитати:

— Ви не сумували?

А побачивши, що ні, скажу:

— Я теж хочу грати.

Вони сидітимуть за столом — у руках повно карт. Без піджаків, мружачись від цигаркового диму, у світлі лампи, опущеної до сукна на столі.

— Я теж хочу грати, — скажу я.

— Ми граємо на кулі.

Кулі з Гербами Влади — Псові, Золочені — Вовкові. Кулі з насічками — влучити в тіло і маленький вибух — Котові.

— Чудово, — скажу я і розірву поділ довгої сукні, щоб дістати пістолет.

— Тр-р-р-р-р-р-р-р-р-р…

Вовк, Пес, Кіт і Залізний Чоловік поглянуть на мене і побачать мої черевики. А я думала, що під сукнею їх не видно.

— Гм.

Я знизую плечима, нічого не кажу, а просто розряджаю пістолета, висипаючи на стіл свої кулі. Я сама покривала їх перламутровим лаком, під колір нігтів.

— Скільки? — запитає, банкуючи, Вовк.

І я скажу:

— Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.

— Ставку прийнято, — скаже мені Вовк.

Ми гратимемо до ранку, а тоді вони підуть спати. Вовк, Пес і Залізний Чоловік. Кіт скаже їм усім:

— Бувайте, — і повернеться до мене.

— Ну, Крихітко.

— Так, Котику.

— Є Вітчим. Є Місто. Є Дикі Пси. А ще є Кити.

— Кити? — запитаю я. — Що то за Кити?