Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Йому доводилося думати про смерть. Спочатку він боявся її. Потім, раптом почувши вуличного проповідника, уявив собі чарівні сади над білими хмарами і навіть посміхався, думаючи про те, що там усі його мрії стануть дійсністю.

Але зараз, коли чорний тунель відкрився перед ним і повільно обертався перед очима, він бачив, що там лише тьма. Він боявся йти туди і прохав:

— Не треба. Не вбивайте мене. Я не хочу. Мені страшно. Прошу вас. Я зроблю все, що ви скажете, тільки не вбивайте мене. Адже я нічого не знаю. Адже я маленька людина.

Беззахисний та безпорадний перед безликими чорними тваринами, котрі чекали на нього у глибині тунелю.

— Ось іще один, — сказав Вітчим.

Мачуха поглянула на Чоловіка, примружила повіки й сказала:

— Ні. Можеш залишити його собі.

— А чим він тобі не подобається? — запитав Вітчим.

— А хто він такий? Так. Просто. Він є, його немає — яка різниця?

— Можливо, — кивнув Вітчим. — Можливо і можливо.

— Не вбивайте, — благав маленький чоловік. Звичайнісінький Робітник зі Складу.

Дикий Пес став позад нього і уже піднімав автомат.

— Не треба.

І раптом нове:

— ЦОК-ЦОК-ЦОК.

Воно змусило Диких Псів озирнутися, туди, до відчинених складських воріт. Змусило Робітника замовкнути.

Хтось ішов до них. Неквапливо. Диригуючи циргаркою, вставленою в довгий мундштук. Та сама пісенька про квіти в зеленій траві. Та сама дівчина, що фарбує в біле ґанок.

— Цок-цок-цок.

— Ла-ла-ла, — наспівати останню ноту. Легкий кніксен. Кивок голови до невидимих глядачів. Ще. Опісля, помітивши псів, посміхнутись і запитати:

— Я вам не заважаю?

— Хто ти? — запитав Дикий Пес.

— Я? Крихітка. А це мій друг Вовк, — сказала я, киваючи на Вовка, що постав позаду них. — Сподіваюся, ви станете друзями.

Вони не встигли сказати:

— Так.

Вони взагалі нічого не встигли, тому що Вовк убив їх. Відразу з обох рук. Відразу з обох пістолетів.

— Вовче, Вовче, Вовче, — зітхнула я. — А раптом вони стали б твоїми друзями?

— Друзями? — перепитав Вовк і посміхнувся Робітникові, котрий усе ще стояв на колінах. — Це жарт. Не слухай її.

А Робітник запитав мене:

— Ви — мій янгол?

— Твій янгол помер, — сказала я. — Чотирнадцять років тому.

У маленькій квартирці, куди він приходив майже щовечора, коли Вона дозволяла йому.

Їй було двадцять чотири і Їй доводилося поспішати.

Він приносив квіти, він приносив цукерки і дивився, як Вона одягає капелюшок.

— Ти гарна, — казав він.

А Вона, дивлячись у дзеркало, з жахом відповідала:

— Але мені вже двадцять чотири.

— Ти найкраща.

Але він був просто робітником. Добрим, милим. Він навіть любив її. І якби не це «просто»…

Вона не прощалася з ним. Господарка її квартирки якось увечері зустрівши його, всміхнулася:

— Вона більше тут не живе.

— А ви знаєте, де вона? — запитав він.

— Її повіз срібний автомобіль.

Він зрозумів, що їй пощастило. Він зрозумів, що Вона знайшла. І він ще спускався сходами, а його янгол уже був мертвий.

— Ну, то як тобі Дикі Пси? — запитала я Вовка в машині.

— Ніяк, — сказав він.

Йому знову було нудно.

І я сказала:

— Тільки не йди.

— Я не піду, — сказав він. — Куди нам?

Я знала, що це нерозумно, але мені так хотілось, аби він не нудьгував, і тому я сказала:

— Я знаю,