Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська
Сліпучі фари і темні тіні за ним.
— Вам привіт від Китів.
— Угу.
— БАХ!!!
Пістолет у руці. Сніп вогню.
— ТРА-ТА-ТА!!!
Автомат із круглим диском.
— С-С-С-С!
Блискуча куля.
— БАХ!
— БАХ!
— ТРА-ТА-ТА!
— ДЗ-З-ЗЕНЬ!
Скло розлетілося.
— БАХ!
Упав на капот.
— Тра-та-та!
Пси не пригинаються.
— О-О-О!
Упав на спину і за мить злився з пітьмою.
— БАХ!
— ТРА-ТА-ТА!
Довга автоматна черга вдарила й відкинула, притиснувши до землі.
— ДЗ-З-З-З-ЗЕНЬК!!!
Куля пішла рикошетом.
— ТРА-ТА-ТА!
Черга збила дзеркало, перетявши груди.
— БАХ!
Дикий Пес зморщився від кулі в плечі й мимохіть похитнувся назад.
— ТРА-ТА-ТА!
— КЛАЦ! ЩЧЕК! ДЖАК!
Поміняти круглий диск і пересмикнути затвор.
— ДЗЕНЬК!
Упала пуста обойма.
— БАХ!
— ТРА-ТА-ТА!
Відразу трьох відкинуло назад. Падіння. Удар об асфальт.
— Тра-та-та-та!!!
Майже миттєва смерть.
А потім тиша. Тільки звук гільзи, що покотилась і вдарилася об край тротуару.
І на безлюдній вулиці три машини мертвих людей. Вони загинули, виконуючи наказ Китів, і лежать тепер чорними тінями, нерозрізненою купою ганчір’я.
Робітник зі Складу просто сидів і просто слухав приймач у конторці за вкритим пилюкою склом. Паперові тарілочки вечері, паперова філіжанка з чаєм. Стосики паперів та книг на полицях довкола.
Сховатися тут від усього світу. Виходити на вулицю, підіймаючи комір. Поспішати. Ні на кого не дивитися, і ці сорок хвилин на вулиці вважати, що нікого довкола немає і тебе теж не існує.
Завернути до крамнички, купити щось — і додому. А там відразу увімкнути приймач і не вимикати його. Спати під шум радіохвиль. Слухати якусь постановку та прокидатися від музики. А прокинувшись, повернутися на Склад, де час зупинився і де прожив усе своє життя.
Він просто сидів, чоловік, що прожив все життя на Складі. Один, під єдиною лампою. А там, за склом, темрява.
І раптом звук:
— ДЖОНГ!
Він озирнувся й побачив тільки висунуті з темряви ріжечки шухляд. Підвівся.
А потім свист. Неголосний, але явним повтором знайомого:
— З, з, з, с…
— Хто тут? — запитав він.
— А хто тут?
І знову свист.
Він упізнав — сінема-пісенька. Дівчина, що фарбувала ґанок. Фарба на щічці. Квіти в зеленій траві. Незграбне і товсте цуценя. Картинка відразу погасла, зоставивши самий лише страх.
— Хто тут?
— С-с-с, с-с, с-с.
Він підвівся і, все ще дивлячись у темряву, підійшов до стіни та натиснув на вимикачі. П’ять щигликів, три десятки ламп освітили склад. І п’ять Диких Псів стояли майже поряд із ним. Там за запиленим вікном, за написом на склі:
«ЗБЕРІГАННЯ, ПАКУВАННЯ, ЗДАЧА В БАГАЖ, ТРАНСПОРТНІ ПОСЛУГИ».П’ять Диких Псів приготувались змести автоматними чергами скло поміж них.
Він упав за мить до пострілів, прямо під водоспад скла, що засипало його.
— Не треба!!!
— Підіймайся, — сказав Дикий Пес.
— Ви вб’єте мене!
— Підіймайся.
Хрускіт кроків по склу, пальці вп’ялись у плече і змусили його підвестися, але відпустили, щойно він став на коліна та почав благати:
— Не треба. Відпустіть мене, благаю вас, — маленька людина за п’ять хвилин перед смертю на великому Складі, у
