Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

тут, у «Золотому Місяці», не повинно бути крадіжок… Але він придивився до власника сумки — вже напівп'яного матроса, й до його так само налитих вином товаришів, які про щось сперечалися, перекрикуючи один одного, та час від часу незлагодженим хором затягували моряцьких пісень, жодної з яких не доспівали до кінця, — й заспокоївся: тут не було чого побоюватися, що схоплять на гарячому. Та й цей матрос навряд чи зміркує, коли й де в нього пропав кошіль. До того ж, він — не стражник, а просто чужинець без роду й племені…

Інтар ще покосував на людей за іншими столами, але ті були зайняті своєю справою. Хлопчик давно вже переконався — якщо на служниць, молодих і міцних дівчат, відвідувачі трактирів ще поглядали, могли й по дупці ляпнути, й слівцем перемовитися, то він, хлопчисько-подавальник, був для них чимсь на кшталт столу чи кухля: живою річчю, не більше. Його не помічали, на нього не звертали уваги, й це було на руку Інтарові.

Укотре пробігаючи з порожньою тацею, він вдав що спіткнувся, присів, схопив кошіль і сховав за пазуху. Часу — менший, ніж вдихнути-видихнути. Підвівся й пішов далі.

Чіпкого погляду, що ковзнув по ньому, хлопчисько не помітив.

Він і далі розносив їжу та питво разом із трьома служницями, поки не настала зовсім пізня ніч. Але все-таки серед роботи вибрав хвилинку, щоб вибігти ніби у нужник. Насправді ж Інтар заскочив у свою комірчину й приховав улов. Він ще не знав, скільки грошей у кошелі, однак дзенькав той досить звабно.

Перевірити здобич хлопчак зважився, тільки коли пішов останній гість, зі столів забрали брудний посуд, погасили свічки й дівчата з хазяїном пішли нагору спати.

Інтар гукнув Жучка, який і досі не розлучився зі своєю кісткою, та поплентався в комірчину. Там причинив двері, запалив недогарок свічки й розкрив кошіль. Висипав монети на ковдру…

— І скільки там? — запитали за його спиною. Хлопчисько підскочив і озирнувся.

На порозі зі схрещеними на грудях руками стояв Хариз.

Жучок тихо загарчав. Інтар миттєво пожбурив на монети свою куртку.

Трактирник засміявся:

— Не старайся, я все бачив. Ти поцупив кошіль у п'яного матроса. А Усана теж ти обікрав, чи не так?

Інтар мовчав.

— А якщо обшукати тут усі кутки, скільки грошей я знайду? — провадив трактирник. — Сто золотих? Дві сотні?

— Дев'ят… надцять… — насилу вимовив хлопчисько. Серце стугоніло так, немов хотіло вискочити й утекти, а в роті пересохло. «Що він зі мною зробить? Віддасть варті? Щоб відрубали руку?»

Хазяїн начебто прочитав його думки.

— Знаєш, Усан ще й досі лихий на мене. З ним таке вперше, щоб хтось насмілився його обікрасти… Він, я думаю, вб’є злодюжку, якщо той йому попадеться…

Інтар притиснувся спиною до стіни, помітив, що увесь змок.

— Віддаси мене йому? — запитав раптом хрипко.

— Може, так. А може, й ні… — Хариз причинив за собою двері й підійшли до хлопчика. — Дев'ятнадцять золотих, значить. Збираєш гроші?

— Так… я… мені… мені додому треба! У мене там мамка, і… і дід! Я правду кажу! Я цього не робив би… якби мені було на що повернутися додому!

Хариз покивав.

— Так, так… Ну, вважатимемо, що я вірю тобі.

І замовк. Стояв, замислено смикаючи бороду.

Інтар теж мовчав, з надією дивлячись на господаря. А раптом він нічого не зробить? Раптом просто вижене — і все? Ну, гроші відбере, зрозуміло…

— Я вірю, — повторив Хариз, — але злодюжок я тут не тримаю. Давай сюди гроші.

Інтар поквапливо дістав сорочку, куди складав монети, й простяг її Харизу.

— Добре, — той узяв згорток у долоні, — сорочку твою я тобі поверну, потім. А тепер слухай. Раз уже ти володієш таким… кгм… ремеслом, я хочу, щоб і мені від цього було пуття. Урешті-решт, я тебе годую, напуваю, я дав тобі дах над головою… Тепер от іще й приховую твій злочин. Чи не так?

Хлопчак тільки кивав, не розуміючи ще, до чого трактирник хилить. А той провадив неквапом:

— Ти можеш збирати гроші на те, щоб повернутися додому. Але — дві умови. По-перше — більше ніяких крадіжок у «Золотому Місяці»…

Інтар знову поквапливо закивав, не вірячи своїм вухам: його не виганяють?! І доносити не збираються?!

— А по-друге — дві третини здобичі віддаватимеш мені, — скінчив Хариз. — І тільки посмій обдурити або втекти: варту нацькую. Той-таки Усан щасливий буде спіймати нахабного злодюжку, котрий позбавив його заробітку, — господар поглядом вчепився в хлопчика. Той проковтнув грудку грузлої слини. — Усан тобі не спустить, якщо довідається, — задоволено вів далі Хариз. — Якщо треба, він і приятелів збере, куди б ти не втік, із будь-якої щілини тебе виколупає. Зрозумів?

Інтар згадав розмову на кухні й відповів тихенько:

— Зрозумів…

— Молодець, — посміхнувся Хариз, — коли зрозумів, то запам'ятай: дуритимеш чи бовкнеш кому зайвому хоч слово — не радий будеш, що народився й дожив до того дня. І псові твоєму кінець. Шкіру здеру живцем. Ясно?

Приголомшений хлопчик знову кивнув.

— Чудово. І тобі ж пряма вигода мовчати та мене слухатися: цілий залишишся.

Черговий кивок. У Інтара немовби язик відсох. Він сидів на підлозі й дивився на хазяїна знизу вгору.

Хариз ще раз обвів поглядом прикомірок, вийшов і нечутно зачинив за собою двері.

Хлопчисько так і сидів непорушно, поки Жучок не почав стрибати на нього, смикати за штани та скиглити. Тоді Інтар упав на стару ковдру, в яку загортався ночами, й притис до