Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
Інтар пирхнув.
— А Усан що на це? — запитав із цікавістю.
Ірту примружилася, пригадуючи:
— Усан тоді змовчав, а місяців за два торговця того стража спіймала під час провезення краму в обхід міських митниць… Ну, й закрутилося… Йому довелося крамницю продати, щоб заплатити й судді, й сторожі, й мита всі…
— Щоб йому провалитися, Усанові тому, — пробурчав Хариз, який саме увійшов. — Небо знає, де він гаманця згубив, а лемент зчинив отут. Так і про «Місяць» кепський поголос піде. Тільки цього бракувало.
Інтар примовк, як це почув. І справді… Не треба, щоб у «Золотому Місяці» відвідувачі гроші втрачали. Ну, один раз іще нічого, але знову й знову…
Доведеться остерігатися. Хлопчик укотре засумував за домівкою — там у нього вистачало часу на те, щоб спокійно самому пройтися вулицями та придивитися до людей, потовктися в юрбі, порибалити… А тут часом за день навіть не присядеш, потім ноги — мов не свої… Ну що за життя!
І все-таки раз на вісім днів Інтар, як виявилося, міг вибрати вільні ранок та полудень. Підказала це йому Теллі.
Хлопчик уже помітив — щодев'ятого дня, з ранку й до заходу, Кхаабр притихав. Людей і тварин на вулицях ставало менше, цього дня не торгували на базарі, та й крамниці були відчинені лише ті, що продавали їжу, — двері всіх інших защіпалися. Кораблі не відпливали, рідше їздили візки… Люди просиджували до вечора по домівках або в сусідів, відпочиваючи, але зранку майже всі сходилися в храмах.
А храмів у Кхаабрі було, мабуть, більше, ніж у Столиці. В самих тільки портових кварталах — аж три. Їхні білі стіни залишалися напрочуд чистими, й сонце грало в кольорових шибках великих округлих вікон.
Інтар разом із Теллі якось повертався з базару та проходив повз один із храмів і зауважив:
— Ти ба, який білий — аж блищить…
— А всередині там як гарно! — підхопила ельфійка. — Під куполом найсправжнісіньке небо намальоване. Малюнок щороку обновляють, і фарби завжди ясні та свіжі!
— Це ж треба! У нас за храмами так не стежать.
— А в нас це давній звичай: тримати в чистоті й порядку місце, де можна говорити з Небом. У храм приходять вранці кожного дев'ятого дня. У ці дні майже ніхто не працює до заходу сонця. Колись, кажуть, не працювали зовсім, але все змінюється.
— А! Ось чому така тиша. Я вже думав — сталося щось. У наші храмові дні такий самий галас, як і звичайно. А тут — он як.
— Так, так, — Теллі уважно глянула на Інтара. — А чому б тобі післязавтра не піти з нами в храм?
— І ти туди ходиш?.. — Інтар пригадав, що й дев'ять, і двічі дев'ять днів тому вранці справді не бачив ні хазяїна, ні дівчат. Вони з'являлися перед полуднем. А трактир відчиняли для відвідувачів лише як починало сутеніти.
— Так, звісно. Небо милосердне, приймає всіх. Я хоча й ельф і не маю безсмертної людської душі, але мені теж можна звернутися до Неба. Я завжди ходила в храм, і з притулку теж відпрошувалася… От саме в цей.
— А що, притулок так близько? — зачудувався хлопчик.
— Не дуже. Але я одного разу побувала в тутешньому храмі й не захотіла йти в інше місце.
— Це чому?
— Тут дивний Головний жрець, — Теллі посміхнулася. — Світлий Халир, він… Він такий… Начебто саме Небо благословило його допомагати людям. Його промови, те, як він уміє втішити й підбадьорити, — це… Він дарував мені надію в найчорніші години. Він пояснював, що Небо однаково прихильне й до людей, і до звірів, і до ельфів, що ельф теж може розраховувати на захист і заступництво Неба, якщо буде працьовитий і слухняний. Світлий Халир молився за мене, і ось — мене купили із притулку. Інтаре, підемо туди зі мною! Я впевнена — Небо й тобі допоможе повернутися додому, якщо Світлий Халир попросить за тебе.
— А… а Хариз що скаже?
— Пан відпустить. Це ж храмовий день, — упевнено мовила дівчина.
— Ну, якщо так, чому б ні? Підемо! Я тоді відпрошуся в Хариза, — вирішив хлопчисько.
У храмах зроду не бував, а жерця знав за своє життя тільки одного — Світлого Нарма. Коли Інтарові було літ із п'ять, той майже рік відвідував Орамів трактир… Пив Світлий Нарм, наче кінь, лаявся, як вантажник, а вже що обіцяв Небу… Дивно, як воно ще не завалилося… Коли цей жрець напивався, то брався виспівувати славослів'я Небу, замінюючи деякі слова зовсім уже непристойними виразами, а потім плакав, розмазуючи сльози руками та витираючи їх об свій колись білий балахон.
Інтара Світлий Нарм називав виключно «дитям гріха й розпусти», а подеколи пригощав липкими льодяниками… Куди потім подівся той жрець, хлопчик не знав. Та він і забув про нього, але зараз, коли Теллі заговорила про храми, Світлий Нарм дуже виразно сплив і змалювався в пам'яті. Інтар насилу стримався, щоб не розреготатися вголос.
Однак у храмі все ж таки мало бути цікавіше, ніж сидіти в «Золотому Місяці». До речі, відпочинок від роботи теж чогось та вартий. І «порибалити» там можна було без побоювання…
Інтар подумав про все це й справді пішов відпрошуватися в хазяїна. На його подив, Хариз навіть сперечатися не став.
— Ти чужинець у Кхаабрі, але всі під Небом ходимо. Йди, — сказав він серйозно, — та не забудь вимитися й надягти чисте.
Інтар пообіцяв.
Напередодні храмового дня він і справді як слід помився. Вранці дістав чисту сорочку. Дівчата, які теж надягали найкращі сукні з білого полотна (у Теллі, котра носила,
