Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Розчешися.

Інтар спробував, однак самому впоратися з відрослою та поплутаною каштановою гривою не вдалося. Тоді дівчата швидко нагріли води, посадили хлопчика на лаву й звеліли опустити голову в миску з водою, поставленою на стіл. Дайру мила йому голову, Ірту волосся розплутувала, а Теллі розчісувала. Інтар мовчки терпів це катування…

Потім йому витерли голову й розчесали ще раз.

— Який красунчик! — розчулилася Дайру. — Мине років із шість — і всі дівчиська впадуть до твоїх ніг!

Інтар засміявся.

— Ні вже, спасибі, ходити незручно буде!

— От нахаба! — Дайру ляснула його по потилиці та звеліла одягатися швидше.

Невдовзі вони вчотирьох вирушили до храму. Навіть Хариз пішов туди, але раніше.

Інтару сподобалося йти з дівчатами серед радісних, чистих людей туди, де вже точно не потрібно буде працювати. І в храмі виявилося дуже непогано: прохолодно, вікна кольорові зсередини ще гарніші, а купол опуклий, і справді вміло під Небо розмальований: блакитною фарбою вкритий, про хмари білі не забуто, й сонце жовте з променями-ниточками.

На підвищенні біля дальньої стіни храму горіли дві товстелезні, височенні — вищі за Інтара — свічки. Люди збилися щільною юрбою та чогось чекали. Діти, старі й дехто з жінок сіли на підлогу, інші стояли. Інтар і дівчата теж влаштувалися навстоячки.

Жрець у вільному блакитному вбранні з'явився на підвищенні невідомо звідки — швидше за все, вирішив Інтар, у дальній стіні є дверцята. Він пробився в перші ряди й зацікавлено розглядав Світлого Халира: приємний з вигляду повненький чорнявий з короткою чорною борідкою чоловік середніх літ не мав нічого спільного з постійно п'яним жерцем Нармом.

Він рухався плавно, з гідністю, дивився на людей з доброзичливою напівпосмішкою.

Він підняв обидві руки догори — й усі розмови стихли.

— Небо раде тим, хто приходить до нього з доброї волі, з відкритим серцем, — почав жрець. Голос у нього був гарний, лункий. Він почав пісню Небові.

«Ну все, завів…» — позіхнув хлопчисько і вже був приготувався нудьгувати…

Але до його подиву, і гарний спів, і мова жерця захопили його. Щось було аж надто правильне в міркуваннях про те, що, власне, всі люди схожі між собою, і відмінності — тільки зовнішні, а всім однаково хочеться того самого: любові, доброти, поваги, вірності. І кожен, хоч би як він оступався на своєму шляху, може підвестися й повернутися на пряму дорогу, прожити хоча б частину життя так, як бажає Небо…

Світлий Халир палко й щиро говорив про те, як одного разу всі чисті душі без огляду на те, ким вони були в цьому житті, зберуться під покровом Неба в прихистку, де не буде ні рабів, ані панів, ні правителів, ані слуг, де кожен знайде своє щастя і всі житимуть у злагоді та спокої.

Казка, звісно… Інтар і знав, що казка, але чомусь у носі раптом защипало й дуже схотілося, щоб казка ця стала правдою.

І хоча біля хлопчиська стояла людина з туго натоптаним гаманцем, Інтар не насмілився простягти руку й взяти те, що так легко могло йому дістатися. Йому стало соромно. «Він же в храм прийшов, про гарне послухати, а я…»

Коли Світлий Халир скінчив промову, багато хто, не соромлячись, уже плакав. Плакали й Ірту, й Дайру, і Теллі… Інтар зрозумів, що ще трохи — й він сам зарюмсає вголос.

Він вибіг із храму, розмазуючи сльози по щоках. Заспокоївся тільки на півдорозі до трактиру. А поки йшли додому, не відпускав руки Теллі. Жучок — його в храм не пустили, й цуцик чекав хазяїна надворі, — здивовано косував на хлопчиська, разів зо два підстрибував і лизав йому руку.

— Я ж казала тобі… Це чудесна людина… — повторювала ельфійка.

Хлопчисько тільки кивав.

— Знаєш що, — вирішив, коли майже прийшли, — я, мабуть, погуляю трохи, добре? Хочу трішки провітритися.

— Звичайно, йди, — легко погодилася Теллі. — Не бійся, хазяїн не розгнівається. Раніше вечора ми не відкриємося, ти ж знаєш.

— Ага…

Інтар пішов блукати вулицями. Йому хотілося просто йти — щоб ноги несли, а очі дивилися, вуха слухали… Він раптом зрозумів, що нудьгує і тужить, що йому бракує Арима, Дангена, Ренні, мамки… Наставника Сорота, врешті-решт. Або — найперше саме його…

Він подумав про Сорота й зважився: може, це було дуже погано в самому храмі, але ж нині з храму всі давно пішли. А гроші йому необхідні.

Інтар заходився видивлятися підходящу рибку.

Незабаром хлопчиськові трапився на очі чоловік, досить поважний з вигляду. Великий, вусатий, із черевцем, він був гарно вбраний і заклопотаний: саме щось сердито втовкмачував кучерові накритого візка, в який було запряжено пещеного приосадкуватого коника. Зважаючи на все, саме з візком і трапилася невдача, інакше що такій людині робити в порту? Тим більше, що кучер, винувато киваючи, й собі на візок показував…

Через плече в чоловіка висіла на довгому ремені шкіряна сумка, а з неї визирало устячко торбинки, з тих, у котрих зазвичай носять гроші, тільки не так відкрито… Але, видно, чоловік, засмучений і розгніваний несподіваною подією, не звертав уваги на непорядок у сумці. Інтар вирішив, що такої нагоди втрачати не можна.

Він пройшов повз чоловіка, підняв руку, почухав потилицю, й опускаючи руку, підчепив двома пальцями устячко…

Сіпнувся бігти — й був схоплений за плече міцною рукою.

— Стій, маленький мерзотнику! — поважний чоловік