Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
Ірту пирхнула:
— Де ж ти квіти знайшла в нас у порту?
— Тут їх нема, — погодилася ельфійка, — але ж десь вони ростуть. За містом, у садах…
— Смішна ти, — сказала Ірту, — чи ж обходять нас квіти, які ростуть казна-де?
— Але ж дуже добре, що вони там є, і прокидаються щовесни, — посміхнулася Теллі.
Дайру знизала плечима:
— Дивовижні ви, ельфи.
Інтар кивнув: і справді… Якісь там квіти… Йому було зовсім не до квітів, навіть найпрекрасніших — хлопчик уже днів із двадцять ламав голову над тим, де б влаштувати схованку для своїх грошей.
За час, що минув після шмагання, він приніс сімнадцять золотих — і з них отримав лише п'ять і три срібняки: Хариз не морочив собі голову точними підрахунками. Приховати вдалося без дещиці три золоті. Та ще той золотий: плата за два місяці… Менше десяти!
А ось якби він міг приховувати частину грошей не в трактирі!..
Якби Інтар був у рідному місті, швидко знайшов би схованку. Але в лабіринті кхаабрських вулиць хлопчик ще й досі плутався часом, не кажучи вже про те, щоб знайти надійне місце, куди точно ніхто не встромить свого носа.
Та й часу на пошуки схованки в нього майже не було.
Хлопчик прикидав: чи не попросити Теллі ховати його гроші, однак побоявся втягувати в цю справу ельфійку. Вона, звісно, не відмовила б, але якби це відкрилося, не оминуло б її лихо. Хариз і вбити міг, вона ж бо його власність, про її смерть ніхто не запитає…
До Ірту з Дайру хлопчик хоч і звик, однак не настільки їм довіряв.
Залишався Світлий Халир, і ось про це Інтар серйозно замислювався останнім часом.
Він тепер бував у храмі кожного дев’ятого дня. Жрець більше не розмовляв із ним, але щоразу знаходив можливість підбадьорливо кивнути хлопчикові, лагідно посміхнутися. Інтару дійсно вірилося в те, що одного разу Світлий Халир підкличе його та скаже: «Хлопчику мій, я знайшов тобі інше місце…»
Хлопчисько навіть молився про це, а коли Світлий Халир два храмові дні тому почав збір пожертвувань на будівництво нової міської лікарні для бідняків, Інтар поклав у глибоку барви ясного неба чашу цілий золотий.
То чому не довірити гроші жерцеві? Уже в нього вони залишаться цілі…
І все-таки Інтара лякала ця думка. А раптом хтось провідає? А раптом сам жрець не захоче тримати в себе крадені гроші? А раптом…
Страхів було багато, й хлопчисько розгубився, відчуваючи, що не впорається з цим самотужки.
Він прийшов порадитися до Теллі. Вибрав часинку, коли ельфійка залишилася на кухні сама: Ірту з Дайру пішли прати.
— Скажи, — запитав у неї, — от якби мені треба було щось коштовне сховати… Не тут… А от у когось… Ну, зберегти. То Світлий Халир — йому можна було б довірити дорогу річ? Не просто мені дорогу, а яка грошей коштує?
Теллі, не замислюючись ані на мить, упевнено кивнула:
— Звичайно!
— Точно? — про всяк випадок перепитав Інтар.
— Будь упевнений! Світлий Халир — найчесніша людина з добрим серцем!
— Спасибі… — зітхнув хлопчик.
— Я тебе ні про що не запитую, — промовила Теллі, — але бачу, щось лихе трапилося… Так?
— Угу. Тільки я не можу розповісти, — зітхнув Інтар.
Ельфійка не стала випитувати. Відверто кажучи, їй було б страшно довідатися, що з хлопчиськом, до якого вона так прихильна, скоїлося лихо, і вона, Теллі, не зможе нічому зарадити. Дівчина боялася таких лих і була рада хоча б не знати про них, не бачити й не чути, раз уже нічого вдіяти не можна.
Тим часом Інтар зважився. Найближчого храмового дня зібрав усі свої гроші, зав'язав у полотняний вузлик і взяв із собою. Дочекався кінця служби, перечекав юрбу, підійшов до Світлого Халира. Той співчутливо посміхнувся йому, однак похитав головою:
— Пробач, я шукав, тільки поки що нічого не зміг знайти для тебе.
— Шкода… але, Світлий, я не тільки за цим… Я ще попросити хотів… — хлопчик м’яв у руках вузлик. — Ти міг би зберегти в себе мої гроші, бо в трактирі я за них боюся!
— Гроші? — насупився жрець. — Ті самі, які ти?..
— Так, так, я знаю… Гріх, неподобство й таке інше… Я знаю, тільки я ж не можу інакше, ну ніяк! Будь ласка! — благав хлопець.
— Але Інтаре… — жрець вагався. — Ти обкрадатимеш людей, а я, виходить, зберігатиму крадене?
— Таж я не маю іншої ради! Хариз лихий, він про все дізнався та забирає в мене дві третини… А так навіть вийде, що я менше людей… це… обкрадатиму… тому що швидше зберу п'ять десятків і поїду звідси!
Халир ще сумнівався. Інтар вчепився йому в руку:
— Прошу тебе, Світлий! Мені більше нема куди подітися! — вигукнув він, уже зі слізьми в голосі. Я… я… я на лікарню з кожних десяти золотих по золотому віддаватиму! Тільки допоможи!
Халир помовчав трохи. Інтар стояв поруч, не відпускаючи руки жерця, дивився на нього собачим поглядом.
— Добре, дитино, — зітхнув жрець. — Ти заблукав, і мій обов’язок простягти тобі руку. Я згоден допомогти тобі, тільки не забувай про свою обіцянку: по золотому з кожних десяти на лікарню для бідняків.
Інтар з готовністю закивав.
Жрець погладив його по волоссі:
— У тебе добре серце, хоч ти й навчений поганого. Але алмаз і в гною залишається алмазом.
Інтар почервонів від ніяковості
