Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Спасибі…

Той посміхнувся:

— А тепер іди. Не втрачай надії.

Окрилений хлопчисько пішов. Нічого не змінилося, але йому стало набагато спокійніше на серці від добрих слів. Він дивився веселіше і, розуміючи, що часу марнувати не можна, легко спіймав чергову рибку. Улов виявився непоганий — п’ять золотих, тож Інтару стало зовсім добре.

Однак коли хлопчик повернувся в «Золотий Місяць», Хариз відразу ж покликав його до себе, не даючи зазирнути ні в комірчину, ні куди ще.

— Отже? Ти мені що-небудь приніс?

Хлопчисько мотнув головою.

— Ні, шановний. Сьогодні не пощастило.

— О, невже Небо не послало тобі удачу після молитви в храмі? — трактирник посміхнувся, пройшов до дверей і замкнув їх. — Не може такого бути. Зараз я перевірю. Роздягайся.

— Що?

— Роздягайся.

Інтар сахнувся вбік.

— Я не буду!

— Ти впевнений, що тобі варто зі мною сперечатися? — поцікавився трактирник.

Інтар завагався. Потім скинув куртку, чоботи. Хариз обшукав усе.

— Далі.

Хлопчисько з ненавистю зірвав сорочку, з якої випав кошіль: Інтар же сховав його за пазухою…

Хариз підібрав, витрусив гроші на долоню, перерахував.

— Непогано. Я забираю їх усі за те, що ти намагався обдурити мене сьогодні.

У хлопця серце зайшлося, він обурено закричав:

— Це нечесно! Ти ж уже відібрав у мене гроші! Раніше…

— То була платня за твій минулий обман, — трактирник висипав гроші у свій поясний кошіль, — і за те, що ти крав у мене в трактирі. А ще я покараю тебе, щоб міцніше запам'ятав на майбутнє: мені брехати не варто, — трактирник дістав зі скрині вузький шкіряний пояс. — Скидай штани та лягай на ліжко, обличчям униз. Та не здумай кричати.

Інтар почервонів від сорому й люті. Але згадав погрози Хариза стиснув зуби й зробив, як веліли.

Хариз відрахував йому двадцять ударів. На третьому Інтар закусив зубами подушку, щоб не кричати, на четвертому щосили вчепився пальцями в матрац. Він втиснувся в ліжко всім тілом, замружився й тільки придушено стогнав, коли був зовсім уже несила терпіти.

Трактирник скінчив і зіштовхнув хлопчиська із ліжка.

— Усе. Одягайся і йди геть. Робота чекає.

Інтар підвівся. Він увесь змок. Сідниці палали. Тремтячими руками хлопець підібрав і натягнув штани, сорочку, чоботи, взяв куртку. Побрів до дверей.

— Стій, — гукнув Хариз. Інтар здригнувся, озираючись.

— Тримай! — трактирник кинув щось маленьке, блискуче. Хлопчик спіймав. Це виявився золотий.

— Я ж винен тобі за два місяці, — посміхнувся Хариз, — і не хочу, щоб про мене балакали, як про такого, хто не віддає боргів.

«А щоб ти провалився!» — подумав Інтар.

Сидіти як слід Інтар не міг чотири дні. На щастя, відшмагали його не до крові, але шкіра почервоніла, спухла, й було дуже боляче. Хлопчик усю першу ніч після покарання прикладав до постраждалого місця мокрі ганчірки й забороняв Жучкові вилизувати його.

Вранці дівчата здивовано косували на Інтара, який із натугою, морщачись, ходив, сідав і вставав, але він нічого не сказав їм, а вони цікавитися не стали. Тільки Теллі підійшла з запитанням, чи не болить що, однак Інтар правди не відкрив, а збрехав, буцімто зсадив стегно. Ельфійка запропонувала промити забите місце ромашкою, Інтар подякував і попросив її зробити відвар, запевнив, що промиє сам. Так і робив, замикаючи двері на клямку. Йому зовсім не хотілося, щоб Теллі дізналася правду.

Тепер Інтар повною мірою усвідомлював, що трактирник підчепив його на гачок.

— Я здорово влип, — зізнавався Жучкові. — Доведеться робити все, як він велить. Інакше, боюся, нам обом непереливки буде.

Цуцик ліз лизатися, погано розуміючи, яке лихо сталocя.

Хариз тепер часто посилав Інтара самого то на базар, то по свічки чи тютюн у крамницю, то ще куди… Хлопчик чудово розумів, для чого хазяїн це робить, і намагався виправдовувати його очікування: не рідше як раз на тиждень він приносив чергову здобич. І завжди Хариз забирав дві третини. Часом Інтару вдавалось приховати трохи срібняків, іноді навіть золотий. Але це були краплі в морі.

Минув місяць. Зима настала, принесла дощі, похмурі ранки й вогкість вечорами. Теллі з дозволу Хариза пошила для Інтара плащ зі свого старого, а Ірту й Дайру склалися й подарували хлопчиськові шість золотих на нові чоботи: старі стали замалі. Інтар швидко ріс, за ці півроку повищав на голову та зовсім охляв. Дівчата порадилися між собою та перешили йому кілька старих сорочок і штанів, щоб міг носити далі: полотно ж бо ще добротне, міцне!

Інтару зовсім не подобалася тутешня зима. Зовсім інакше в столиці — хай і вп'ятеро холодніше, зате небо світле, блакитне, морозяне… Повітря свіже. А тут — хмари й хмари, небо сіре, важке, земля теж сіра, липка… Просто жити не хочеться. І навіть холод неправильний: від зимового холоду вдома щипало все тіло, а тут воно немовби розбухало, наповнювалося водою, і хлопчиськові часом здавалося, що ВІН зроблений із прокислого тіста.

— Я увесь мокрий. І ззовні, й ізсередини — вода, вода… — скаржився він Теллі, коли вони вчотирьох вечеряли на кухні. — Ти теж така?

— Ні, я ж народилася в Кхаабрі. А в тебе це з незвички. Зате наша зима удвічі коротша за вашу, — втішала його Теллі. — У вас іще холод і калюжі від розталого снігу, а в нас уже зеленіє трава, розпускаються прекрасні квіти: червоні, сині, жовті…