Лазарус - Світлана Тараторіна
— Він символізує народження Змія. Коло — це черево, а ці гачки — змієподібні ноги. Цей знак здавна використовували прихильники культу Апі. До речі, де ви його знайшли? Апі вимагає жорстокого поклоніння, я думав, її адептів давно знищили? — запитав Перетц, роздивляючись аркуш із символом.
— Тобто в Києві існувало водночас дві секти? — проігнорував його питання Тюрин,— ті, хто вірив у Змія, і ті, хто поклонявся його матері?
Доктор уважно поглянув на поліціянта і насупив брови. Василина зацікавлено підійшла ближче.
— Десь так,— погодився Перетц.— У Змія вірять усі людиноподібні. Але це важко назвати сектою. Змієпоклонці можуть збиратися, вивчати пророцтва, легенди про життя Обадії, шукати способу його оживити, але не більше.
— Чого ж? Змієпоклонці — запеклі революціонери, тільки і шукають, як знищити людей у Межі,— не стримався Тюрин.
— Я маю на увазі,— знітився Перетц — так захопився, що забув, з ким говорить,— Змій не вимагає ритуалу, на відміну від Апі. За легендами, потому як в Апі забрали сина, вона збожеволіла від горя. Сліпа, закута продовжувала шукати Змія через своїх послідовників. Вони це зрозуміли по-своєму...
— І стали приносити їй у жертву хлопчиків,— замість доктора закінчив Тюрин.
Очі Василини округлилися, Перетц зблід.
— У ХІІ-ХІІІ століттях дванадцятирічних хлопчиків кидали у Бабин яр,— брови Перетца вигнулися у трагічну дугу.— Там була вирита спеціальна яма, ніби вхід до царства Апі. Пізніше цей ритуал трансформувався. Хлопчиків почали заколювати у спеціальних місцях, які називали змієвими. Вважалося, що Апі цінує кривавий завіт. Її адепти вірили, що Апі почує їхні молитви в обмін на кров. У Києві кілька таких капищ. У сімнадцятому столітті, після повстання Хмельницького, коли всіх, хто вірив в Апі, знищили, змієві місця почали використовувати для своїх зборів змієпоклонці. Про це переконливо говорив професор Голубєв на великому археологічному симпозіумі, який відбувся після розкопок на Щекавиці... Тоді Голубєв представляв Археологічну комісію, а зараз очолює наш музей...
Під пекучим поглядом Тюрина Перетц почав затинатися.
— Ви ж знаєте, навіщо вони шукали капища? І кому передавали цю інформацію? — Тюрин немов знову гортав теки зі справами змієпоклонців, читав вироки.
Перетца затрясло, він закрутив головою, ніби шукав підтримки в ідолів, руки нервово то зчіплювалися, то безвольно повисали.
— Я тоді був асистентом на кафедрі,— скривився доктор.— Я не знав, повірте, не знав, що траплялося з тими людиноподібними. Чув, що капища консервуються.
— Де ці капища? — суворо запитав Тюрин. Він ані на хвилину не сумнівався, що доктор знав про справжню діяльність Археологічної комісії: про те, як ті мордували змієпоклонців, але заради кар’єри чи зі страху мовчав. Олександр Петрович таких набачився. «Вважає себе героєм тому, що займається віруваннями нечисті, а насправді не заступився б за жодного людиноподібного. Вони для нього лише об’єкт дослідження, а не живі істоти»,— подумав Тюрин. Він упритул підійшов до доктора. Від Перетца відгонило волошковою водою і страхом. Цівка поту стекла напомадженою щокою.
Василина спробувала втрутитися, стати між чоловіками, але поліціянт зупинив. Знов озвався біль під ребрами.
— Знаю про три. Одне — біля Десятинної церкви, друге — під будинком Трубецьких на Великій Житомирській, а третє — на Львівській площі,— злякано затараторив Перетц.
— На місці теперішньої Стрітенської церкви? — Тюрину таки довелося схопитися за груди.
— Житоцький казав, що її для того і поставили. Вперше ще в одинадцятому столітті. І потім постійно відновлювали точно на старому місці,— мало не плакав Перетц.
— Годі, він не у вас на допиті, Олександре Петровичу! — обурилася панна Айвс.— Ми негайно йдемо звідси.
— Ці послідовники Апі,— проігнорував її наказ Тюрин, його голос звучав спокійніше,— вони можуть не вбивати хлопчиків, а робити з ними щось інше? Вербувати у свої лави?
— Я не знаю,— з сумнівом почав доктор.— Апі — сліпа і божевільна богиня. Її культ був завжди химерним і таємним. А отже, кожна група могла вдаватися до зміни ритуалу... Теоретично можливо... Кажуть, вона приходила у сни жінкам-медіумам. Апі не може залишити підземелля. Навіть коли Змій був у Києві, не могла. Тільки у чужій подобі, як дух, вона підіймалася на поверхню. І тільки у виняткових випадках.
— Наприклад, коли помер Змій?
— Хак,— енергійно підтвердив Перетц,— вона приходила до його тіла. Але Апі безпомічна. Не забувайте, сліпа й божевільна. Сама не може його відродити. Тому шукає послідовників,— Перетц показав на аркуш зі знаком.
— Ви сказали — дванадцятилітніх. Апі вимагала дванадцятилітніх хлопчиків,— повторив Тюрин. Доктор здавався геть розгубленим і виснаженим.— Чому?
— Бо саме у дванадцять Змій уперше відчув її поклик, зрозумів, що він не людина, і залишив батька.
Легенда про дванадцять років Змія-Обадії
Життя Великого Воїна вкрите помороззю, як тіла водяників у хрещенські морози. Залишки легенд говорять про таке. Навчався у найкращих людських вчених і воїнів. Знав історію Заходу, осягнув мудрість Сходу. Єдиний учитель з людиноподібних — Стагирит — холістичний дух, що володіє баченням цілого, здатний керувати причинами і наслідком, навчив ховати єство. Наставляв шукати прихований зміст, вірити єдності буття і не оцінювати людину чи людиноподібного за миттєвим вчинком.
Розповідав притчу про Хизира, давнього схоластичного духа, що мандрував з непокірним учнем. «І вчинив Хизир незрозуміле учневі. Заплакав, побачивши пишне весілля, і розсміявся з купця, що замовляв сандалії на сім років наперед. Убив хлопчика з благочестивої родини і відбудував стіну в місті, з якого їх вигнали камінням і прокльонами. І не стримав мовчання учень Хизира, і став вимагати відповідей. І сказав учитель: „Плакав я на весіллі, бо судилося нареченому вмерти наступного дня, а молода ще ІЗ років чекатиме, доки виросте дівер, щоб з нею побратися. І сміявся я з купця, бо просив той сандалій на сім років, а й одних не встигне зносити. І вбив я хлопчика, бо судилося йому вирости у великого злочинця, що згубить і батьків, і весь свій народ. І відбудував я стіну в будинку, бо там захований скарб, що має дістатися сиротам, але тільки після повноліття“».
«І сказав Хизир мені,— мовив Стагирит,— а я переказую тобі, Змію: не ходи у місто над Дніпром, бо там знайдеш свою смерть». А юний Обадія — син імператора — відказав: «Кожна смерть — це нове народження. Позаяк я є уроборос — нескінченне переродження».
І перші одинадцять років
