Граф Дракула - Брем Стокер

— Візьми нас із собою, Джоне, — звернувся професор. — Його випадок за описом у твоєму щоденнику дуже мене зацікавив, і до того ж він має деяку причетність до нашої справи. Я дуже хотів би побачити Ренфілда, особливо тепер, коли його душевна рівновага порушена.

— Можна нам також піти? — запитали лорд Годалмінг і м-р Моріс.

Я кивнув, і ми всі разом пішли коридором. Ми знайшли Ренфілда у збудженому стані, але набагато розумнішим у розмові та манерах, ніж раніше.

Вимога полягала в тому, щоб я негайно випустив його з лікарні й відправив додому. Він підкріплював свою вимогу аргументами, що доводили його повне одужання, і звертав мою увагу на свою цілковиту нормальність.

— Я благаю ваших друзів, — додав він, — можливо, вони не відмовляться висловити свою думку стосовно моєї справи, хоча, до речі, ви забули нас познайомити.

Я був настільки здивований, що дивність цієї претензії, бажання божевільного в будинку для божевільних, відрекомендувати йому відвідувачів, не вразила мене тієї миті; до того ж у його манері триматися відчувалася своєрідна гідність, як у людини, звиклої до поводження з рівними собі, тому я одразу відрекомендував їх один, одному. Він усім потиснув руку, кажучи кожному по черзі:

— Лорде Годалмінг, я мав честь бути у свій час помічником вашого батька в Уїндгамі; дуже прикро дізнатися, судячи з вашого титулу, що його вже немає серед живих. Всі, хто знав його, любили і поважали його; в молодості він винайшов, як я чув, палений пунш із рому; він мав популярність у ніч проти Дербі[26].

— Містере Моріс, ви повинні пишатися своїм станом і високим становищем. Визнання їх Сполученими Штатами є прецедентом, що може мати великі наслідки, коли полюс і тропіки присягнуть на вірність зіркам, тобто національному американському прапору.

— О, як мені висловити своє задоволення при зустрічі з професором Ван Хелзінком? Сер, я не перепрошую через те, що не виголосив на честь вас принагідних промов. Коли людина здійснила революцію в галузі терапії своїм відкриттям нескінченної еволюції в світовій субстанції, звичні розмовні форми недоречні, оскільки вони намагаються обмежити його одним класом. Вас, джентльмени, яких національністю, спадковістю чи природженими талантами призначено для високого становища в цьому світі, я закликаю в свідки, що я нормальний настільки, наскільки принаймні нормальна більшість людей, що мають повну свободу. І я впевнений, що ви, лікарю Сьюард, гуманна і законослухняна людина, визнаєте своїм етичним обов'язком поводитися зі мною як з людиною, котра заслуговує на виконання свого прохання…

Я підозрюю, що всі ми сторопіли. Я, принаймні, був переконаний, незважаючи на моє знання характеру та історії хвороби цього чоловіка, що до нього повернувся розум, і в мене було сильне бажання сказати, що я задоволений станом його здоров'я і поклопочуся про формальності, необхідні для звільнення наступного ранку. Все ж таки я вирішив, що необхідно почекати трохи з вирішенням такого важливого питання, оскільки на підставі попереднього досвіду знав про раптові зміни, до яких був схильний цей хворий. Тому я обмежився тим, що проконстатував наявність швидкого одужання, сказавши, що поговорю з ним про інше вранці і тоді подивлюся, що можна зробити для виконання його бажання. Це зовсім не задовольнило Ренфілда, і він швидко сказав:

— Боюся, лікарю Сьюард, навряд чи ви зрозуміли мене як слід. Я хочу виїхати зараз — негайно — цієї ж хвилини, якщо можна. Час не жде. Я переконаний, що варто тільки висловити такому прекрасному практикові, як лікар Сьюард, таке просте і водночас таке важливе бажання, щоб бути впевненим у його виконанні.

Він пильно подивився на мене і, помітивши на моєму обличчі несхвальний вираз, перевів погляд на інших, неначе випробовуючи їх. Не одержавши задовільної відповіді, він продовжив:

— Невже я помилився в своєму припущенні?

— Так, помилилися, — сказав я відверто, але відчув, що сказав це грубо.

Запанувало тривале мовчання, після якого він поволі вимовив:

— У такому разі, дозвольте навести підстави для моєї вимоги. Дозвольте мені просити про таку поступку, про милість, про привілей — як хочете. В цьому випадку я прошу не заради якихось своїх цілей, а заради інших. Я не маю права повідомляти вам повністю всі причини, але ви можете повірити, що це добрі, чесні, безкорисливі причини, які грунтуються на найвищому почутті обов'язку. Якби ви могли, сер, зазирнути мені в серце, ви б цілком схвалили ці поривання. Навіть більше, ви почали б вважати мене за свого найкращого і найвідданішого друга.

Знову він питально подивився на нас! У мене збільшувалося переконання, що ця раптова зміна в цілком логічній манері висловлюватися була лише новою формою або фазою божевілля, і тому я вирішив дати йому продовжити ще трохи, знаючи з досвіду, що врешті-решт він, як усі божевільні видасть себе. Ван Хелзінк дивився на нього із зосередженим виглядом, його пухнасті брови майже зійшлися, до того він спохмурнів. Він сказав Ренфілду тоном, на який я в той момент не звернув уваги, але якому згодом чимало здивувався, коли пригадав — бо він був цілком схожий на звернення до рівного собі:

— Чи можете ви відверто повідомити мені справжню причину вашого бажання бути звільненим саме сьогодні. Я даю слово, що коли ви з властивою вам відвертістю задовольните мене — незнайомця без упередження, — лікар Сьюард дасть вам на свій власний страх і ризик привілей, якого ви домагаєтеся.

Ренфілд сумно похитав головою з виразом глибокого жалю. Професор продовжував:

— Послухайте, сер, схаменіться! Ви вимагаєте, щоб до вас ставилися як до людини, котра цілком видужала, ви прагнете імпонувати нам своєю цілковитою нормальністю. І це робите ви, людина, в одужанні якої ми все ще сумніваємося. Якщо ви не допоможете нам у наших зусиллях вибрати правильні дії, то як ми зможемо виконати ті обов'язки, які ви на нас же покладаєте? Будьте розсудливі і допоможіть нам; і якщо це буде в наших силах, ми допоможемо виконати ваше бажання.

Ренфілд продовжував хитати головою і відповів:

— Мені нічого сказати, професоре; ваші аргументи дуже переконливі, і я не вагався б жодної миті, якби мав право; але в цьому випадку я не вільний. Я можу тільки просити вас вірити мені. Якщо я дістану відмову, то відповідальність за те, що станеться, лежатиме не на мені.

Я вирішив, що настав час припинити цю сцену, яка ставала комічно серйозною, і тому попрямував до дверей, сказавши:

— Ходімо, друзі мої; у нас є справа. На добраніч, Ренфілде.

Проте, коли я