Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

Вони перейшли на панську половину. Анфілада незліченних кімнат вела до королівських апартаментів. Тут Клим почувався не у своїй тарілці.

— Що з тобою? Тобі не можна сюди входити? — запитала Марика.

— Узагалі-то можна, але місяць-другий мені краще не показуватися на очі його величності і високостям, — сказав Клим.

Вони зупинилися біля закритих дверей.

— Тоді я піду одна, — промовила Марика.

— Ні. Не можу ж я тебе кинути в незнайомому місці,— почав суперечити Клим.

— Не таке вже воно й незнайоме. Не бійся за мене. Я не пропаду, — посміхнулася Марика.

— Охоче вірю, — відповів Клим.

Він відкрив двері й позадкував:

— Гоп! Накликав на свою голову.

— Заходь, заходь, — голос здався Мариці дуже знайомим. — Розкажи-но нам про вибух, який ти вчора влаштував.

— Але ж нічого не постраждало, — виправдовувався Клим, знехотя заходячи в кімнату.

— Не вистачало ще, щоб ти розніс палац! І що ж ти затіяв винайти цього разу?

— Карету, що буде рухатися за допомогою пару, — сказав Клим і майстерно перевів розмову на іншу тему: — Я не один. Тут одна дівчина хоче поговорити із принцом.

Він підізвав Марику. Вона зайшла й побачила короля. За час її відсутності він дуже постарів. Дівчинка присіла в реверансі, як її вчили на уроках етикету.

— Ваша величносте.

— Ти? Не може бути. Я марю! — вигукнув король.

— Ні, це я, — сумирно сказала Марика.

— Боже мій! Невже, справді, Марико? — почула вона в себе за спиною.

Дівчинка обернулася і сторопіла. Перед нею стояв Прошка, одягнений, як поважний вельможа, але він знову виглядав старим.

— Як? Чому? Ти ж помолодшав, — сторопіла Марика.

— Де ти була всі ці роки? — замість відповіді запитав Прошка.

— Які роки? Ми щойно розлучилися, — дивувалася Марика.

— П'ятдесят років тому, — мовив Прошка.

— П'ятдесят років? — перепитала Марика. Вона перевела погляд на короля, і на неї війнув страшний здогад.

— Значить ви… Тобто ти… — вона запнулася.

— Гліб, — закінчив фразу король.

Марика не знала, що й казати. Вона здійснила усю це подорож, щоб домогтися любові свого принца, але спізнилася. У голові в неї пролетів цілий вихор думок. Вона мала б сильно засмутитися, але прикрість негайно змінилася здоровим міркуванням. Тепер вона може не зберігати Глібові вірність. Адже цей поважний старий зовсім не той юний принц, у якого вона була закохана. А виходить, її серце вільне. Від цієї думки Марика відчула таку радість, що їй навіть стало ніяково.

Тим часом Клим, про якого усі забули, здивовано спостерігав за цією сценою. Він не очікував, що в Марики тут стільки знайомих.

— Не думав, що коли-небудь знову зустріну подружку моїх дитячих років, — сказав король.

І тут до Клима дійшло. Його очі округлилися від здивування й він, не стримавшись, запитав:

— Так це та сама Марика?

Його запитання залишилось без відповіді.

— О, я бачу, ти вже познайомилася з моїм онуком, — сказав Прошка, звертаючись до дівчинки.

— Клим твій онук? — здивувалася Марика.

Молоді люди з таким інтересом розглядали один одного, неначе побачилися тільки зараз.

— Я відразу, відразу зрозумів, що ти не така, як всі! — захоплено вимовив Клим.

— А як же принц Гліб? Ти його вигадав? — запитала Марика.

Замість Клима відповів король:

— Так кличуть мого онука. Його назвали на мою честь. А от і він, про вовка промовка.

У кімнату ввійшов ставний, світловолосий юнак. Побачивши, що король не один, він нерішуче зупинився.

— Я не знав, що Ви зайняті. Я зайду пізніше, — він із легким поклоном звернувся до короля й тут побачив Марику.

Принц мить розглядав її, а потім у замилуванні вимовив:

— Яка чарівна дикунка!

Марика не бажала більше чути це прізвисько. Згадавши уроки етикету, які колись їй давала гувернантка, ненависна мадам Стилет, дівчинка холодно вимовила:

— Це ви дикун, пане, якщо приймаєте гостей у подібний спосіб. Будьте ласкаві вибачитися, якщо не хочете, щоб я вважала вас повним нечемою.

— О, пробачте, прекрасна незнайомко. Ваша поява спантеличила мене, — сказав принц і схилився в поклоні.

Марика відповіла витонченим реверансом і гордовито вимовила:

— Залишіть своє красномовство для інших. Моє серце вже зайняте.

Вона підійшла до Клима і взяла його за руку.

— Невже ви віддасте перевагу цьому хронічному невдасі? — презирливо скривив принц.

— Він не невдаха. Він великий винахідник. І колись про це довідаються всі,— упевнено заявила Марика.

Клим і Марика йшли, взявшись за руки. Дівчинку переповнювало щастя. Урешті-решт вона знала,