Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Немає в мене часу. Я постарів. Ми втратили Марику. Чого ще ти чекаєш? — викрикнув він.

Прошчина впертість роздратувала Трояна. Йому й без того вистачало проблем, щоб ще терпіти витребеньки старого дурня. Потрібно було привести його до тями.

— Припини! — гаркнув він, залишивши дипломатію.

Почувши знайомі голоси, Марика боялася повірити у своє щастя. Невже її товариші вже тут і довга подорож Позачасовістю наблизилася до кінця? Марика рвонула з місця й побігла сходами. Голуб щастя летів над нею.

— Прошко! Трояне! Я тут! — крикнула вона на бігу.

— Чуєш? Так це ж Марика, — сказав Прошка Троянові, миттєво забувши про суперечку.

Троян заскреготав зубами. Він як відчував, що зазеркалля піднесе йому неприємний сюрприз. Він сподівався випередити Марику, але ця проноза була вже тут! Однак слід було грати роль друга. Слідом за Прошкою він рушив назустріч дівчинці.

— Як я рада, що ми знову разом! — вигукнула дівчинка.

У радісному пориві вона розцілувала Прошку, але обійняти Трояна не ризикнула. Той, як завжди, був стриманий. Не знаючи його натури, Марика подумала б, що він не радий зустрічі.

Мариці було сумно, що Прошка, як і раніше, залишався старим. Вона подивилася йому в очі і з усією теплотою й щирістю мовила:

— Прошко, милий. Усе буде добре. От побачиш.

Голуб злетів їй на плече й ствердно заворкотав.

— От бачиш, і він підтверджує,— посміхнулася Марика, кивнувши на свого білокрилого друга.

Прошка мовчав, щоб не розплакатися. У горлі в нього стояла грудка. Прошка не вірив словам Марики. Будь-хто на її місці казав би те саме. Зате її обійми були ознакою того, що вона вважала його закінченим старим. Не почала ж вона цілувати Трояна. А поцілувати в щоку старого — це однаково, що приголубити власного дідуся.

Тим часом Троянові було не до сантиментів. Його хвилювало більш пекуче питання.

— Ти знайшла годинники? — запитав він, зусиллям приховуючи хвилювання.

— Ні,— замотала головою Марика.

Троян полегшено зітхнув. Не все ще було втрачено.

— Тоді підемо шукати їх разом, — запропонував він.

— У цьому немає потреби. Я їх уже завела, — радісно повідомила Марика.

— Яким чином, якщо ти навіть не знаєш, де вони? — сторопів Троян.

— Правильно. Але Хронос сказав, неначе я завела всі годинники, хоча, слово честі, я не бачила жодного, — розсміялася Марика.

Заздрість різонула Трояна, наче ніж. До чого ж легко все дістається ненависному дівчиську! Те, чого він важко досягає, їй дається без найменших зусиль. Він не знав, та й не хотів знати, через що довелося пройти Мариці. Чужа ноша завжди здається легкою, а чужі переживання й лиха дріб'язковими.

— Але якщо тобі це вдалося, то чому ти все ще тут? — недовірливо запитав він.

— Як чому? Я чекала на вас. Я ж не могла піти одна.

Трояна наче накрило крижаною хвилею. Дівчисько знайшло вихід. Тут і зараз все має вирішитися.

— Ти знаєш, як потрапити до людей? — поцікавився він, не в змозі приховати розгубленості.

— Так.

— Як?

— Нагорі є кришталева гойдалка. Потрібно випустити голуба, коли вона буде у найвищій точці. Тоді двері між світами відчиняється, але перш ніж у них увійти треба загадати бажання, і тоді воно здійсниться, — простодушно пояснила Марика й понадила хлопців за собою: — Ходімо!

Вона побігла до сходів, які ведуть до гойдалки. Її яскрава сукня миготіла між колон. Супутники поспішили слідом. Думки Трояна метушилися. Якщо дівчисько повернеться до людей, йому кінець. Усе трапилося дуже зненацька. Часу на хитрості й інтриги не залишалося. Він повинен прибрати її зараз або ніколи.

Марика добігла до білих мармурових сходів і озирнулася, щоб подивитися, де її друзі. Вони трохи відстали. Дівчинці було невтямки, що Троян навмисне сповільнив крок, щоб між ними залишалася зручна відстань.

— Ідіть за мною! Скоріше! — сказала вона й зі сміхом побігла східцями нагору.

У цей час у небі з’явився чорний альбатрос. Цього разу він летів мовчки, нічим не виявляючи своєї присутності. Прошка побачив тінь на білосніжній підлозі, підняв голову, і помітив лиховісного птаха.

— Дивися! Він знову з'явився, — схвильовано звернувся він до Трояна.

— Тихіше. Не лякай Марику. Я все зроблю, — сказав той, дістаючи лук.

Прошка кивнув. Він вважав за потрібне не тривожити Марику марно. У них ще буде час розповісти їй про підступи Агриппи.

— Іди ж, — Троян підштовхнув його до сходів.

Прошка став на першу сходинку, а Марика вже злетіла нагору. Гойдалка почала мірно розгойдуватися, неначе їх штовхав невидимка. Марика погладила кришталевий стовп і прошепотіла:

— Прощавайте. Я не забуду вашого уроку.

Голуб покружляв над Марикою й опустився їй у руку. Дівчинка підняла руки з голубом. На тлі синього неба вона була надзвичайно красивою. Навіть Троян не міг цього не визнати.

«Прекрасна мішень», — подумав він, вкладаючи стрілу.

Альбатрос пронизливо закричав. Здригнувшись від несподіванки, Марика підняла голову. Прошка завмер від страху. Він усім єством відчув небезпеку.