Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Стережися! — крикнув Прошка.

Марика обернулася, і її очі розширилися від подиву. Вона не зрозуміла, що відбувається. Троян цілився в неї з лука. Чого це він вирішив так нерозумно жартувати?

— Обережно! Альбатрос! — репетував Прошка.

Але погляд Марики був спрямований кудись за його спину. Прошка озирнувся й побачив, як Троян натягає тятиву. Він цілився точно не в альбатроса. Ще не встигнувши до кінця осягнути весь жах того, що відбувається, Прошка кинувся до Трояна. Навіть тренований атлет не міг би повторити його стрибка. Як оком змигнути він опинився біля стрільця й збив його на землю, але спізнився. Тятива вже продзвеніла, і стріла вирушила в смертоносний політ.

Заціпенівши, Марика стояла й дивилася, як у неї летить стріла. У її очах застиг подив і невір'я. Цього не могло бути насправді. Це був жахливий сон, від якого потрібно прокинутися.

Цієї миті з неба каменем упав чорний альбатрос. Він розкинув крила й загородив дівчинку собою. Стріла ввійшла легко, адже вона знайшла свою єдину ціль, ту ціль, заради якої Троян вибрав її в скарбниці. Альбатрос ще раз судомно змахнув крильми й упав на землю. На чорному пір'ї кров була непомітна.

Усе відбулося за якісь секунди, хоча здавалося, що час сповільнив свій хід. Марика розгублено подивилася на Прошку з Трояном, які борсалися по землі коло підніжжя сходів, нагороджуючи один одного стусанами, а потім опустилася біля підстреленого птаха. Альбатрос був ще живий. Дівчинка погладила по мокрому від крові пір'ю, не знаючи, як йому допомогти.

Раптово він став перетворюватися. Замість дзьоба проступив ніс. Пташина голова почала набувати людських рис. І от уже на землі лежав гарний, смаглявий юнак із довгим, чорним волоссями, твердим і прямим, як дріт.

— Троян? — із подивом вигукнула Марика.

Повіки хлопчика здригнулися. Він на мить відкрив очі. На його губах мигнула подоба посмішки.

— Азар, — прошепотів він і зм'як.

Дівчинка оглянула рану. Стріла пройшла навиліт. Смертоносний наконечник стирчав зі спини. Хлопчик помирав, так і не пізнавши життя серед людей. Марика уявила, як гірко й самотньо йому було літати у вигляді птаха. Вона раптом усвідомила, що саме його бачила за мерехтливою завісою. Азар просив про допомогу, а вона не зрозуміла його. Як же мало вона його знала! Він урятував її життя ціною власного. Хіба із цим могло що-небудь порівнятися?

Вона б з радістю віддала йому свою кров, але була безсила перед смертю, що насувається. Тепер йому ніхто й ніщо не могло допомогти. Подих було ледь чутно. Крила носа посиніли, а в кутиках губ з'явилася крапелька крові. Марика поклала його голову до себе на коліна й гладила тверде волосся, неначе втішаючи, її сльози капали на обличчя помираючого. Марика не бачила, як на очах у Прошки красень Троян перетворився на давнього діда. Його чорне волосся на очах посивіло. Обличчя зборознили зморшки, і відросла біла борода до пояса. У той час, як до Агриппи поверталися прожиті роки, Прошка стрімко молодшав.

Марика відчула, як чиясь рука лягла їй на плече. Вона підняла очі й побачила перед собою колишнього Прошку, добродушного кирпатого хлопчика. Він простягнув дівчинці шкіряну флягу.

Марика негайно впізнала подарунок горців.

— Це ж моя фляга! — вигукнула вона. — Звідки вона в тебе?

— Там Троян, тобто Агриппа, розсипався в потрох. Це все, що від нього залишилося, — сказав Прошка.

Марика пам'ятала, як викинула флягу, коли вода перетворилася на отруту. Звідки ж вона опинилася в Трояна? І що в ній: отрута чи жива вода? Надія на те, що вона врятує Азара, боролася в Марики зі страхом. І тут вона згадала, слова міняйла: «Ти будеш тією, хто несе лихо, тільки доки сама себе вважаєш такою».

Марика рішуче відкрутила кришку. Усі сумніви раптом зникли. Вона знала, що не заподіє Азару шкоди, зуміла ж вона відпоїти кущ троянди, що гинув. Дівчинка влила трохи води в пересохлі губи юнака. Він схлипнув, але не відкрив очі.

— Допоможи мені. Треба витягти стрілу, — скомандувала Марика Прошці.

На щастя, наконечник стирчав зовні. Прошці не треба було докладати зусиль, щоб відламати його, а потім він із силою висмикнув стрілу. Марика змочила живою водою рану й влила ще кілька крапель в онімілі губи. Усе було даремно. Більше ні на що не сподіваючись, Марика схилила голову, але тут повіки юнака здригнулися. Він відкрив очі.

Марика, Прошка й Азар стояли, взявшись за руки. Білий голуб літав у них над головами. Діти прощалися перед тим, як повернутися у світ людей. Азар був родом із далеких країв. Прошка з Марикою розуміли, що більше вони не матимуть нагоди зустрітися.

Нарешті голуб опустився до Марики на плече й проворкував щось, зрозуміле лише їм двом.

— Час, — сказала дівчинка.

Вона взяла голуба в руки й підкинула його угору. Білий птах пролетів над гойдалкою, і вона умить зникла, а на її місці виник стовп світла, без початку й без кінця. Було незрозуміло, чи то воно б'є знизу, чи то ллється згори.

Азар і Марика обмінялися довгим поглядом, їх зв'язувала більш ніж дружба. Вони врятували один одному життя. Дивлячись на них, Прошка погано себе почув, хоча розумів, що ревнувати безглуздо. Вони ж із Марикою будуть разом, а от із Азаром їм більше не побачитися.

— Іди, — сказала Марика. — I не