Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— А візьмеш? — запитала Марика.

— Ні, я це не до того запитав.

— Виходить, не візьмеш?

— Я не можу ризикувати твоїм життям, — похитав головою Клим.

— Ну нічого тоді й пропонувати, — образилася Марика.

— Розумієш, у мене не завжди виходить, як хочеться. Я недавно спорудив повітряну кулю. Не зовсім велику, але для кішки згодилася б. Приладнав кошик із вантажем. Два рази куля сідала на поле. На третій вже все починалося відмінно. Я ж не думав, що здійметься буря. Загалом, кулю підхопило й понесло до палацу. Я біжу, дивлюся, вона знижуватися почала. Ну, думаю, впаде на оранжерею, дах рознесе. Повітряна куля перелетіла через будівлі і зникла з поля зору. Я не дуже переживав, вирішивши, що в найгіршому разі вона впаде на колючки. Я ж не думав, що кулю занесе у вікно до принца. Мало того, що скло вщент. Кошиком прибило одну юну особу. Вона саме відвідувала його.

Марика відчула укол ревнощів і, не стримавшись, запитала:

— Хто вона? Лідія?

— Так. А ти звідки знаєш? Хоча про цю історію тільки глухий не чув, — посміхнувся Клим.

Марика спохопилася, що за бесідою забула й про Гліба, і про свою суперницю. Не те, щоб їй сподобався цей відчайдушний хлопець.

Хіба тільки трішки. З ним було легко й цікаво. Але в неї вже був коханий, якому вона повинна зберігати вірність. Марика вирішила, що надалі не варто поводитися настільки легковажно.

— Ти проведеш мене до принца? — запитала вона.

— Не думаю, що він буде радий мене бачити після події з кулею. У Лідії синець під оком тижнів зо два не проходив. Гліб тоді був дуже злий. А батько кулю спалив і взяв із мене слово більше ніяких повітряних куль не конструювати.

— Шкода, — сказала Марика.

— Ще 6 не шкода. У кулі конструкція надійніша, аніж у змія. Але я однаково навчуся літати.

— А твій батько поважний пан? — запитала дівчинка.

— Ну так, служить при дворі міністром. Він хоче, щоб я його дорогою пішов, але не люблю я все це. Мені хочеться подорожувати, подивитися різні країни. У палаці перша розвага — бали й прийоми. А там така нудьга.

— Це точно, — підтакнула Марика.

— Ти бувала на балу? — здивувався Клим.

— Угу. Одного разу, — зітхнула Марика.

Вона згадала, як з'явилася на бал у ситцевій сукні з босими ногами. І як потім вони посварилися з Глібом, тому що той вирішив, неначе вона зробила це навмисно, щоб його посердити. Але тепер він напевно пробачить їй, адже вона загадала бажання.

— Ти, видно, також поважна особа? — підначив Марику Клим.

— Дурепа я, ще й яка! Пішла на бал босоніж.

— Правда? — не повірив він.

— Ну так. Потім я зрозуміла, що зробила дурість. Але було пізно. Гліб на мене жахливо розлютився.

— Можу собі уявити. Що в тебе взагалі з ним спільного? Йому потрібні напомаджені дурепи. Він їх міняє, як рукавички. А ти…

Зауваження Клима зачепило її за живе. Марика й сама знала про мінливість Гліба й нічого їй про це нагадувати.

— Що я? Дикунка? Так мене всі так називають. Але Гліб так не каже. Він кращий за всіх. А ти йому просто заздриш. Якщо не бажаєш мене до нього вести, то я й сама знайду дорогу, — вона гордо скинула голову, труснувши густими кучерями.

— Послухай, я не хочу тебе засмучувати, але не думаю, що він тебе прийме, якщо тобі не призначено.

— Це моя справа, — тупнула ногою Маріка.

— Як скажеш, — погодився Клим. — Але, якщо чесно, мені не хочеться, щоб ти йшла.

У його голосі звучала неприхована прикрість.

Відверто кажучи, Мариці також не хотілося йти, але вона не збиралася цього показувати. Не вистачало ще, щоб Клим подумав, що вона до нього заграє.

Вони мовчки йшли алеями парку до палацу. Кожний думав про те, що добре було б зустрітися ще, але обоє як води в рот набрали. Клим боявся скривдити Марику своєю наполегливістю. Вона була особливою, несхожою на інших дівчисьок. А Марика вважала, що повинна бути вірною Глібу, щоб подати йому приклад. Адже їй не подобається його мінливість.

Клим провів Марику через чорний вхід, щоб уникнути зайвих зустрічей із вельможами. Перед тим як вони ступили на королівську половину, Клим зупинився й запитав:

— Зажди. Скажи, ти віриш у любов з першого погляду?

— Так, — кивнула Марика.

Як вона могла не вірити, якщо з дитячих років любить Гліба?

Клим поглянув їй в очі й без натяків сказав:

— Я не та людина, щоб ходити манівцями. Я завжди кажу прямо. Ти тільки не ображайся, але… — він на мить зам'явся: — Я ніколи не зустрічав такої дівчини, як ти. Що б не трапилося, я завжди буду на тебе чекати.

Марика не знайшлася, що сказати. Їй би хотілося відповісти йому взаємністю, але вона не мала права. У неї