Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Що сьогодні?

— Не знаю.

Він посміхнеться до мене, але я відвернуся. Дощ, сірий вечір…

І раптом спалахне світло! Море світла! Море Вогню! Зі стін, з вікон, безліччю ліхтарів та реклам. Він заблищить дощем коштовного каміння, тисячею відбитків на мокрій чорній бруківці, у блискучих капотах машин.

Ось таке це Місто. Місто, яке я люблю.

Його мешканці працьовиті. Його жінки сором’язливо ховають обличчя. Воно нагодує, розважиться разом з тобою, запропонує прихисток і порадить:

— Не поспішай. Починай спочатку. Тут кожен четвертий митець, кожен п’ятий — майбутній мільйонер, кожен третій покине все, а потім знову повернеться, і кожен другий поет.

— Не може бути!

— Хочеш віршик?

Він жив сінема-новинами. Він розважав перехожих п’яницями, які вириваються з рук постових, щоб виконати ще кілька «па» танцю. Він дивував жителів пшеничних пагорбів Світлом, Шумом, Незмінною Посмішкою та появою Зірок.

— Дивіться!

— Оно!

— Не може бути!

— Можна автограф?

— Чи квітку на незабудь!

Його новини завжди були однакові: «ціни», «вгору», «вниз»; «новий товар»; «нова книга»; «нагородження сінема-стрічок»; «Зірка розлучилася», «Зірка занедужала», «Зірка припинила пити». Дуже рідко «падіння „Цеппеліна“». Ще рідше: «людина стрибнула зі сто двадцять п’ятого поверху».

І раптом з’явився страх:

І раптом сінема-стрічки стали значно страшнішими.

Танок «Дикі пси», зірки, що грають «Диких Псів» та їхніх творців — Хрещених. Маклер, який живе у барі між робочим столом і бридкою дружиною, прикривши капелюхом очі, просить бармена:

— Зроби мені «Дикого Пса», — так, ніби назвав своє ім’я.

А справжні Дикі Пси з’являлися лише поночі. Задля того, щоб убивати. Байдуже, кого — Водія, котрий програв і не віддав боргу, Репортера, який написав не «Дикі Пси знову вбили!», а «Убивство, скоєне Диким Псом з кам’яним підборіддям та Диким Псом з кістяним мундштуком», Суддю, що сказав: «Винен», Ту, яка торгує Поцілунками і вчасно не заплатила, Торговців «ко», покупців «ко», власників Палаців Ігор, що ховаються у підвалах і складах, ба навіть Великих Китів. З автоматами. У чорних довгих машинах. Що живуть без родин. Короткий кивок на постріл. Короткий кивок на тост. Кивок на подяку за гроші — платню за нічну стрілянину.

Навіщо розмовляти з тим, чия смерть стане тобі нудною?

Навіщо розмовляти з тим, хто радітиме твоїй смерті?

Я зайшла до ліфта свого хмарочоса промокла, з пакетиком льодяників у муфті, й ліфтер в уніформі, впізнавши, всміхнувся до мене.

— До себе? — запитав він.

— До себе.

Він натиснув кнопку, біля якої замість трьох цифр поверху було написано лише «КРИХІТКА».

Я вийшла на сто другому поверсі, і тільки-но двері ліфта зачинилися, із кришталевим дзенькотом засвітилося світло. Я опинилася на килимі перед єдиними тут дверима.

Натиснути на кнопку дзвоника та почути його важкий звук.

У квартирі було тепло й світло — на мене чекали. Хто міг на мене чекати? Тільки моя Квартирка.

— Квартирко, — покликала я.

Я знала, що вона мене чує.

— Квартирко.

— Так.

— Ти що?

Вона промовчала, але в її «так» було дуже багато всього.

— Що сталося?

— Ти знаєш, — сказала вона. — Цей світ… Ти створила світ… тут…

— Ну ж бо.

— Ти можеш побачити мене.

— Квартирко! — Крихітка сплеснула руками.

Але моя квартирка соромилася.

— То мені вийти до тебе? — нарешті.

Вона була негарна. Некрасива й підстаркувата. Строге чорне плаття. Заколка у волоссі. Долоні притиснуті одна до одної. Але коли вона всміхнулася…