Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
— А якщо вона безгрішна, чом же вона так похапливо поїхала, га? — переконував він Хазяйку.
— Ну, якась біда з родичами… — непевно мовила місіс Дюн. — Хтозна…
— Але якби вона збиралася повернутися, то написала б листа, еге ж? Або принаймні пояснила б причини свого від’їзду. Ти маєш її листа?
Бабця скрушно похитала головою.
— Отже, — підсумував Джон, — вона зробила щось таке, чого не слід було робити, і повертатися не збирається. Естер поїхала назавжди. Повір моєму слову.
Залишавшись на самоті, Хазяйка все думала й думала про почуте, не знаючи, кому і чому вірити. Світ і справді став якимось химерним і незрозумілим!
Він зник!
Одному лише Чарлі до всього було байдуже. Від’їзд Естер не справив на нього значного впливу. Утім, певні зміни таки відбулися: страви, що їх Естер регулярно залишала під його дверима на сніданок, обід та вечерю, змінилися спорадичними бутербродами, холодним м’ясом з овочами або яєчнею. Усе це подавалося з непередбачуваними інтервалами, залежно від того, коли Хазяйка наступного разу згадає про Чарлі. Але тому було байдуже. Коли поруч була їжа, він міг з’їсти вчорашній шматок м’яса, печену картоплину чи просто скориночку сухого хліба. Але коли їжі поруч не було, то Чарлі й не згадував про неї. Його діймав інший, набагато лютіший голод — і тут ніхто не був у змозі нічим зарадити.
Час від часу до будинку надходили листи. Інколи хтось їх навіть розкривав. Якось Хазяйка, сама не знаючи навіщо, придибала до зали і помітила там купку листів, що вже встигли вкритися пилом, лежачи на килимкові під поштовою скринькою. І вона відкрила ці листи.
Один був від працівника банку, який вів фінансові справи Чарльза Енджелфілда. Повірений цікавився, чи не хоче, бува, містер Енджелфілд вкласти гроші у вигідну справу.
Другий являв собою рахунок від покрівельника.
Невже третій лист — від Естер?
Ні. Третій лист надійшов із психлікарні. Ізабель померла.
Не ймучи віри своїм очам, бабця дивилася на аркуш паперу. Ізабель?! Померла?! Невже це правда? Так. І причина смерті — грип, повідомлялося у листі.
Слід було сказати про це Чарлі, але місіс Дюн не наважувалася. Краще спочатку поговорити з Джоном-копачем, вирішила вона і відклала листа убік. Але надвечір, коли Джон сидів на своєму звичному місці за кухонним столом, а бабця по вінця наливала до його чашки свіжий чай, у голові її вже й слід листа прохолов. Лист приєднався до решти вражень, не зареєстрованих у пам’яті і тому назавжди втрачених. Таке з Хазяйкою часто траплялося.
А кілька днів по тому, несучи через залу грінки та шинку, вона механічно підклала на тацю для Чарлі й листи, бо до того часу вже встигла забути про їхній зміст.
Потім знову потяглися схожі, як близнюки, дні. Нічого ніде не відбувалося; тільки шар пилюки дедалі грубшав, бруду на вікнах ставало дедалі більше, гральні карти розповзалися увсебіч від шухляди у вітальні, і з кожним днем забувалося, що колись тут була Естер.
І в цій тиші одноманітних днів Джон-копач був першим, хто здогадався: щось трапилося.
Більшу частину свого життя Джон проводив надворі, а не у затишку кімнат. Тим не менш Джон знав, що перш ніж налити до чашки свіжого чаю, її слід вимити; що в миску, де було сире м’ясо, не можна накладати підсмажене, не вичистивши її. Він же не бовдур, він же слідкує за роботою, що її виконує Хазяйка! Коли в кухні громадилися брудні тарілки й чашки, Джон брався до справи і мив їх. Так дивно було бачити, як він, у своїх високих гумових чоботях, незграбно порається з порцеляною та рушниками, — адже у своєму парку він хутко вправлявся і з глиняними горщиками, і з ніжними рослинами! Повз увагу Джона не проминуло те, що кількість чашок і тарілок різко зменшилася. Якщо так піде й далі, посуду взагалі не залишиться. Куди ж він подівся? І Джонові відразу ж пригадалася Хазяйка зі своїми нерегулярними походами нагору з тацею в руках. Чи він останнім часом бачив, як вона принесла до кухні бодай одну порожню чашку чи тарілку? Ні, не бачив.
Джон пішов нагору. Біля замкнених дверей вишикувався довгий шерег тарілок і чашок. Їжею, якої не торкнувся Чарлі, залюбки ласували мухи. Вони дзижчали над пишним обідом, від якого вже йшов сильний сморід. Скільки ж днів Хазяйка залишала отак під дверима їжу, не помічаючи, що та, яку вона принесла попереднього дня, так і лишилася неспожитою?
Джон підрахував кількість тарілок та чашок і стривожено насупився. Він здогадувався: сталося лихо.
Він не став грюкати у двері — який сенс? Натомість садівник зійшов до сараю і знайшов там шматок деревини достатньо міцний, щоб його можна було застосувати як таран. На звук, із яким цей таран гамселив у дубові двері, на скрегіт металевих засувів, що їх Джон потужними ударами збивав з дерев’яного одвірка, збіглися всі ми — і навіть Хазяйка.
Коли розбиті двері впали, з кімнати вирвався такий жахливий сморід, що Еммеліна і бабця ледь не попадали. Джон — і той прикрив рукою рота і помітно зблід.
— Не заходьте, — наказав він нам, а сам увійшов до кімнати.
Та я все одно пішла за ним, тримаючись на відстані кількох кроків.
Ми обережно переступали через залишки гнилої їжі на підлозі, здіймаючи у повітря рої мух. Чарлі жив як тварина. Брудні запліснявілі тарілки валялися скрізь: на підлозі, на кам’яній полиці, на кріслах і на столі. Двері до спальні були прочинені. Кінцем поліняки, яку він використовував як таран, Джон обережно штовхнув двері.
Зі спальні вискочив настрашений кіт; проскочивши між наших ніг, він хутко зник.
Перед нами постала жахлива картина. Килим на підлозі вкривала засохла, засиджена мухами скоринка блювотиння. На столі біля ліжка лежали зім’яті й закривавлені носові хустки та бабусина штопальна голка.
Ліжко було порожнє. Чарлі там не було. Були тільки до огиди брудні простирадла та ковдри, заляпані кров’ю й нечистотами.
Ми стояли мовчки, намагаючись не дихати, але дихати все ж доводилося, тож ми вдихали через рот, і важкий, відразливий сморід застрягав у наших горлянках, збуджуючи нудоту. Джон хутенько проскочив до ванної кімнати, щоб відчинити кватирку.
