Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто? Спи.

Я хочу стати твоєю ніччю.

Я хочу бути у твоєму сні…

Світло згасло й лише Крихітка в білому промінні. У білому сяйві.

Але я бачила зелене світло його очей. Вовк дивився на мене.

Я завжди намагалася уявити, як би нам було з Вовком. Я народила б йому вовченят, і в нашому гнізді було б…

Сонячна людина. Людина, що живе під нічним сонцем.

Він покинув би мене відразу після того, як я пішла б від нього.

Занадто багато було в нас і з нами, щоб вечорами ми могли просто пити чай. Просто сидіти поруч, накрившись однією ковдрою.

А ще гірше — Вовк, що надів окуляри, аби почитати газету, і Крихітка з ватою між пальцями ніг.

Ні! Тільки не це!

Ще гірше, ніж Крихітка у гаптованій сукні, в сукні з лілей і троянд. І Вовк кучерявий, у білій сорочці з жабо. Біля ґратчастого вікна. Біля вітража з Пораненим Паладином. Під старим в’язом. Серед яскравих блискавок. У стіні дощу.

— 0, Вовче, я чекала на вас так довго. Без вас мені хотілося плакати. Ви краєте мені серце. Ви розлюбили мене.

— Люба Крихітко, справи Державні — понад усе. Мені гірко від думки, що я вам завдам нового болю.

— Не кажіть! Не кажіть мені!

— На жаль, прекрасна Крихітко, Король посилає мене за Великий Океан.

— Ні!!!

Яка гидота.

Вже краще:

— Привіт, Крихітко.

— Вітаннячко, Вовче.

Але спочатку:

— Губи пахнуть тобою. Волосся стало дощем. Що тобі варто. Спи.

— Це було непогано.

Вовків лужник уклонився, поставив між нами вино і вийшов, причинивши двері вітальні.

Коминок у величезній квартирі Вовка. Його картини. Його годинник. Різьблені панелі стін, весь поверх нагорі.

Я підійшла до скляної стіни. Місто палахкотіло внизу. Місто Великих Вогнів.

А в скляній стіні своєї вежі стояли Вітчим із Мачухою та дивилися на мене.

— Вона така передбачувана.

— Хай би вона щезла.

Це був тост, і келих торкнувся келиха. Келихи з гірким вином, що зафарбувало губи кров’ю.

Через усе місто. Через Море Рекламних Вогнів.

Мешканці міста — сім мільйонів людей. Щоранку вони кидали будинки — хто вежі центра, хто шестиповерхівки околиць — і їхали, йшли, чекали автобусів, підіймалися до мостів метро, що обплутали все місто, сідали в таксі чи, коли не мали роботи, сиділи на лавочках безлічі парків або ще більшої кількості кав'ярень.

Вийти в гурті з ними, пройтися до найближчих сходів з чорної сталі до станції на мосту метро. Їхати й дивитись у вікно, милуючись вуличками, що стікаються до лабіринту веж, зненацька повертатися, ніби в кабінці атракціону. Дивитися на газету перед тобою і вийти, спустившись униз.

Час обіду. Усміхнені секретарки, нудьгуючий пілот «Цеппеліна» у розстебнутій льотній куртці та кинуті на стійку перед ним рукавички. Сигнали машин, юрба чекає, коли постовий підніме жезл і зупинить потік машин, автобусів та вантажівок.

Клерки жують та думають про своє. Чемні поклони. Чоловіки підводяться при появі дам. Новини. Чутки. І знову по вежах. Уже до кінця дня.

Сісти в таксі. Сказати:

— Їдемо, — і, притулившись до дверцят, дивитись у вікна.

Вікна так високо, що видно тільки тих, хто до них підходить.

Чоловік у чорному з пачкою паперу в руках. Ще один у смугастому жилеті. Хтось скине окуляри, на мить погляне вниз і знову почне диктувати. І стукіт друкарської машинки увіллється в діловий шум центру. У гімн телефонних дзвінків, арифмометрів та телеграфних апаратів.

На околиці гуркіт кранів, веселі докери, перекупки та нескінченні склади.

— Куди тепер? — спитає таксист.

— Повертаємося, — скаже Крихітка.

На даху автобуса, поки не піде дощ. Вечірній дощ, холодний і сірий. Гріти пальці в муфті і зійти