Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

Ріенс повільно, не поспішаючи, увійшов у світло телепорту, занурився в нього, наче нирець, розмазався, зник. За мить після того овал згас, на хвилину зануривши вуличку в непроглядну, густу, оксамитову темряву.

* * *

Десь серед завулків кричали, б’ючись, коти. Ґеральт глянув на клинок меча, який він підняв, ідучи до чародійки.

— Чому, Філіппо? Чому ти це зробила?

Чародійка відступила на крок. Тримала в долоні стилет, який мить тому стирчав у черепі Тубланка Мішле.

— Навіщо ти питаєш? Адже знаєш і так.

— Так, — підтвердив він. — Тепер уже знаю.

— Тебе поранено, Ґеральте. Не відчуваєш болю, бо одурманений відьмацьким еліксиром, але глянь, яка кровотеча. Ти заспокоївся, щоб я нарешті могла підійти, без страху, й зайнятися тобою? Диявол, не дивися так! І не наближайся до мене. Ще крок, і я буду змушена… Не наближайся! Прошу! Не хочу заподіяти тобі кривди, а якщо ти наблизишся…

— Філіппа! — крикнув Любисток, тримаючи Шані — та усе ще плакала. — Ти здуріла?

— Ні, — із зусиллям сказав відьмак. — Вона цілком при пам’яті. І чудово знає, що робить. Увесь час знала, що робить. Вона нас використала. Зрадила. Ошукала…

— Заспокойся, — повторила Філіппа Ейльгарт. — Ти цього не зрозумів — і не треба, щоб розумів. Я мусила зробити те, що зробила. І не називай мене зрадницею. Бо я це зробила саме тому, щоб не зрадити справу більшу, ніж ти можеш собі уявити. Справу велику й важливу, настільки важливу, що треба заради неї без роздумів жертвувати справами дрібнішими, раз опинилися перед таким вибором. Ґеральте, дияволе, ми тут балакаємо, а ти стоїш у калюжі крові. Заспокойся і дозволь, щоб ми тобою зайнялися, я й Шані.

— Вона має рацію! — крикнув Любисток. — Тебе поранено, хай тобі грець! Треба тебе перев’язати, й тікати звідси! Посваритися можете й пізніше!

— Ти і твоя велика справа… — Відьмак, не звертаючи уваги на трубадура, невпевнено ступив уперед. — Твоя велика справа, Філіппо, і твій вибір — це той поранений, заколотий холоднокровно, коли вже сказав усе, що ти хотіла знати і про що мені дізнатися не можна. Твоя велика справа — це Ріенс, якому ти дозволила втекти, щоб той випадково не зрадив імені свого наймача. Аби він і далі міг убивати. Твоя велика справа — це трупи тут, яких бути не мусило. Вибачаюся, погано висловився. Не трупи. Дрібні справи!

— Я знала, що ти не зрозумієш.

— Не зрозумію, вірно. Ніколи. Але про що йдеться, я знаю. Ваші великі справи, ваші війни, ваша битва за порятунок світу… Ваша мета, яка виправдовує засоби… Прислухайся, Філіппо. Чуєш ті голоси, отой вереск? То коти б’ються за великі справи. За неподільне панування над купою сміття. Це не жарти, там ллється кров і летять клапті. Там триває війна. Але мене ті обидві війни, котяча й твоя, обходять неймовірно мало.

— Тобі так лише здається, — прошипіла чародійка. — Усе те почне тебе стосуватися, причому — раніше, ніж ти міг би подумати. Ти стоїш перед необхідністю вибору. Ти вплутався у призначення, мій дорогенький, сильніше, ніж ти вважав. Ти думав, що береш під опіку дитину, малу дівчинку. Ти помилявся. Ти приголубив полум’я, від якого в будь-яку мить може спалахнути світ. Наш світ. Твій, мій, інших. І тобі доведеться вибирати. Так, як мені. Так, як Трісс Мерігольд. Так, як мусила вибрати Йеннефер. Бо Йеннефер уже вибрала. Твоє призначення у її руках, відьмаче. Ти сам його в ті руки віддав.

Відьмак похитнувся. Шані скрикнула, вирвалася від Любистка. Ґеральт стримав її жестом, вирівнявся, глянув просто в темні очі Філіппи Ейльгарт.

— Моє призначення, — сказав він із зусиллям. — Мій вибір… Я скажу тобі, Філіппо, що я вибрав. Я не дозволю, аби у ваші брудні махінації ви вплутали Цірі. Я застерігаю. Будь-хто, хто відважиться скривдити Цірі, закінчить так, як ці четверо, що тут лежать. Я не буду клястися чи присягатися. Немає для чого. Я просто застерігаю. Ти закинула мені, що я поганий опікун, що не вмію захистити дитину. Я буду її захищати. Так, як умію. Буду вбивати. Буду вбивати без жалю…

— Я тобі вірю, — із усмішкою сказала чародійка. — Вірю, що будеш. Але не сьогодні, Ґеральте. Не зараз. Бо за мить ти зомлієш від втрати крові. Шані, ти готова?

Ніхто не народжується чародієм. Ми все ще занадто мало знаємо про генетику й механізми спадковості. Занадто мало часу й засобів ми жертвуємо на дослідження. На жаль, експерименти зі спадкової передачі магічних здібностей ми здійснюємо постійно, методом, назву це так, природним. А результати тих псевдоекспериментів занадто часто можна побачити в канавах міст і під мурами храмів. Занадто багато бачимо та зустрічаємо ми дебілок та кататонічок, пророків, що слинять і ходять під себе, віщунок, сільських пророчиць і чудотворців, кретинів із мізками, дегенератованими успадкованою, неопанованою Силою.

Ці дебіли і кретинки також можуть мати потомство, можуть передавати йому здібності й дегенерувати далі. Чи хтось може передбачити й окреслити, якою буде остання ланка такого ланцюга?

Більшість із нас, чародіїв, втрачає можливість прокреації у результаті соматичних змін і порушень функціонування гіпофізу. Деякі — а чи не сказати «деяке» — налаштовуються на магію, зберігаючи функціональність гонад. Можуть зачинати й народжувати — і мають зухвалість вважати те за щастя і благословення. А я повторюю: ніхто не народжується чародієм. І ніхто не повинен ним народжуватися! Усвідомлюючи вагу того, що пишу, відповідаю на запитання, поставлене на З’їзді в Цідарісі. Відповідаю з повною рішучістю: кожна з нас мусить вирішити, ким вона бажає бути — чародійкою чи матір’ю.

Вимагаю стерилізувати всіх адепток. Без винятку.

Тіссая де Фрьес. Отруєне джерело

Розділ 7

— Я дещо вам скажу, — відізвалася раптом Іола Друга, спираючи кошик із зерном на стегно. — Війна буде. Так княжий економ каже, що за сирами приїхав.

— Війна? — Цірі відкинула волосся з чола. — Із ким? Із Нільфгардом?

— Не дочула я, — призналася адептка. — Але економ каже, що князь наш отримав накази від самого короля Фольтеста. Розсилає звістки, а на всіх дорогах від військ — чорно. Ой-єй! Що воно буде?

— Якщо війна, — сказала Еурнейд, — то напевне з Нільфгардом. Із ким іще? Знову! Боги, як це жахливо!

— А ти не перебільшуєш із тією війною, Іоло? — Цірі сипнула зерна курам і цесаркам, що товклися навколо рухливим, галасливим клубовиськом. — Може, воно знову тільки на скойа’таелів облава?

— Мати Неннеке саме про