Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
Мавпочка підморгнула у відповідь.
* * *
Отже, тонка структура особистості. П’ять тіл: матеріальне, астральне, ефірне, флюїдичне, семантичне. Три «серпанки»: аура, умбра, мана-фактура. Три супутники: Ім’я, Тінь, Сяйво. А також дві рівновеликі половинки душі, верхня та нижня, дух-рушій, три проміжні душички, чиє існування поки виведено лише теоретично, і рідинна надсутність, яка лежить в основі всього і до якої не зміг дістатися навіть Нихон Сивочол, світла йому пам’ять.
Ми, подруго, і намагатися не будемо. Вірно?
Нам трьох перших ефірно-астральних шарів, скорочено «еашів», з головою вистачить.
Нумо, подивімося, що тут у нас…
Заклавши між брів захисну складку «шин», Анрі щучкою пірнула в перший еаш. Дослідженням тіньових структур вона ніколи не займалася, але свого часу, довірившись наполяганням тітоньки Есфірі, ходила на факультатив із прикладної умбралогії, до Фриди Траккай — досвідченої волхвиці, прозваної позаочі Залізною Феєю. Так, настроїмо сприйняття, щоб почуття, заточені на кінцях, проникали крізь ницу матеріальність плоті. Пара свічок на столі горіла досить вдало — дві чіткі проекції зовнішньої тіні легко поєднувалися, відтворюючи об’ємне плетиво, або «чорного допельганґера» Гвоздила.
Що ми бачимо? А бачимо ми ущільнення умбра-тканини, з вузликами по краях, нетиповий розподіл ш’уїт-потоків Хазреда-Вейста і просто дивовижну флуктуацію навколо лівої руки. Всюди — «густа мережа», а тут — просто-таки чорнильна ляпка! З правою теж не все пучком: частота чарунок «мережі» посилена вдвічі. Але в першому еаші детальніше не розгледиш.
Переходимо в другий.
Занурення в наступний шар далося великою кров’ю. Хоч ти й м. н. к., подруго, але освіта — одне, а сила, груба матінка-силонька — інше. Деньок сьогодні видався насичений, нічого не скажеш…
У другому еаші крізь плетиво проступив відблиск-сигнал аури злодія. Перший «серпанок». Опалесцентні струмені заважали зосередитися на тіньових флуктуаціях. В Анрі склалося враження, що в пряжу умбра-тканини Гвоздила вплетено чужорідні нитки, — пряжа, гребінна й однониткова, була крученою, вторинного кручення. Ці нитки й давали вузлики на переходах до ниток вроджених. Не тільки ліва рука, чия тінь роздвоювалася зміїним жалом, — права теж виглядала дивно. Немов Лісорубові Озерному приробили одразу дві руки із заліза: одну замість десниці, втраченої в бою за честь королеви Гвендолен, а другу, шуйцю — про запас, про всяк випадок. Королев багато, честі мало, гляди, ще що відрубають…
Стало в Лісоруба три руки: дві залізні й одна рідна.
Важко зітхнувши, Анрі почала протискатися в третій еаш. Під контролем Фриди вона добиралася й до 5-го, але зараз навіть трійка давалася на превелику силу. Ефір загус до консистенції гарбузового суфле, посипаного тертим сиром флогістону. Доводилося чавити й розсовувати, збивати й перемішувати, поки попереду знову не зайнялася веселка аури. Вігіла відсапалася, відсунула дві фінальні завіси…
Димчасті волокна астрал-зв’язків були на місці. Однак, всупереч аксіомі Феррі, вони закручувалися не посолонь, а в протилежний бік! Спіраль вела туди, де ледве вгадувався хисткий ореол семантичного тіла, мерехтячи пучками псевдоасоціатів.
Ім’я, третій Супутник.
«Де там», — тверезо оцінила вігіла свої можливості.
І виринула на поверхню.
* * *
— Кажуть, у ці подався… у сусунки. Які чорних кобелів до білого відмити хочуть. Тоді й зав’язав.
— На всіх кобелів мила не вистачить, — замислено пробурмотів барон. — Немає таких миловарень, щоб вистачило…
— Точно! — зрадів злодій, виловлюючи в підливі залишки кроля. — Прочухан завжди на макітру гнусив! Бачив я його днями: яким був, таким і лишився…
— Де? Коли?!
Питання зірвалися з уст барона швидше, ніж каскадні піроглобули вилітають із рук Просперо Кольрауна. Квіз відразу постарався загладити помилку:
— А сусунку з фартовими кузарями водитися не гріх?
— Нє-а, не гріх. Пішов Прочухан від сусунків. Зі стерновим їхнім поскавчав, і пішов. А бачив я його… — Гвоздило наморщив чоло, пригадуючи, — з тиждень тому! Тут, у Реттії. Він мене сам знайшов. Санчо кого хочеш знайде…
— Нащо? Він же в зав’язі?
— В зав’язі. А нашо… Я й сам путьом не втямив. Про руку мою розпитував. Пивцем почастував. І пішов. У всьому білому.
— Нащо йому твоя рука? — Конрад п’яно реготнув, підбираючись до сулії. — Украсти зібрався?
Гвоздило звів брови, ніби промацуючи поглядом пронозливого матросика.
— Ти мене за гофрена не візьмеш, як розповім?
— Не візьму, — пообіцяв чесний барон. — Я тебе поважаю. Ти сказав, як гвоздь забив!
— Знов казка про руку? — подав голос хлопчик зі скрині.
— Стули пельку! — вищирився на нього Гвоздило. — Відлупцюю! Дивися, Родні…
Він повільно підняв праву руку, намагаючись, щоб тінь виразніше лягла на стіну.
— Бачиш?
— Бачу.
— А тепер?
Гвоздило підняв ліву.
— Начебто, двоїться… Це від шмурдяка. Кріпкий, з-зараза!..
— Кріпкий, кажеш? Тоді пий і слухай. Почалася ця бодяга п’ять років тому…
Малий на скрині безнадійно запхинькав.
SPATIUM XI
СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ЗЛОДІЯ або РОЗПОВІДЬ МІХАЛЯ ЛОВЧИКА, ПРОЗВАНОГО ГВОЗДИЛОМ
Дивні гості підсіли до них у таверні «Осел і Ружа», у портовій частині Бадандена. Міхаль Ловчик, Санчес Прочухан і ще двоє кузарів — Франтішек Дубар і Перчений Лис — зайшли туди промочити горлянку перед трудами неправедними. Мандрівці ж заявилися в таверну, коли злодійський квартет не встиг пропустити й по першому кухлю. Відразу рушили до їхнього столу, хоча вільних місць навколо вистачало. Розсілися по-хазяйськи, махнули тавернеру Ляхові Варенику:
— Гей! Сулію «Чікимальпи»!
Чорний малабрійський бальзам «Чікимальпа» — пійло рідкісне, дороге. По голові б’є веселіше за кувадло. Так само ввертає, якщо накуритися потерті від гірських сироїжок, що ростуть на околицях Рагнарської ущелини. І похмілля від «Чікимальпи» не буває. Або встанеш вранці бадьорий і повний сил, або взагалі не встанеш.
Лишишся лежати забальзамований.
Від закуски панове-мандрівці відмовилися. Було їх троє: один старший, з акуратною борідкою кольору воронованого срібла, і двоє молодших — рум’яні, плечисті здоровані. Мабуть, батько із синами. Стан? Рід занять? За одягом не визначиш. Вбрання добротне, без зайвих розкошів; шпаг немає, при поясі — невеличкі кинжальчики в піхвах. Нетутешні, це точно. Тутешні тесакам віддають перевагу.
Дубар рогом поперти хотів, набичився і передумав.
Послав до Нижньої Мами, для форсу.
— За хороших людей, — підняв кубок срібнобородий. — За майстрів хитрої справи.
Випив і публіку поглядом вивчає.
Хто за тебе заздоровницю підняв, того й бик не буцає. Дубар кивнув, Перчений Лис собі налив; баляндрасник Санчес за словом у кошіль не поліз, відповів. Слово за слово, підсіли мандрівці ближче. А як сулію скінчили, старший і каже: знаємо, хто ви такі, але нас це анітрохи не бентежить. Навіть навпаки. Хочете, щоб руки ваші вдвічі вправніші та моторніші зробилися? Щоб сили додалося?
Прочухан спохмурнів, насупився.
