Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
Барон розгублено мовчав.
Він не знав, що відповісти на нехитре запитання злодія.
— Набридла казка, — зажурено підсумував малий зі скрині. — Іншу давай!
— Немає в мене іншої, — відповів злодій із трирукою тінню. — Тіко ця лишилася.
* * *
Темрява була надворі… Ні, в око стріляти, звичайно, не варто. Шкода. Темрява мине, а око нове не виросте. Хоча після спілкування з Гвоздилом у душу закрадалися сумніви щодо цього. Небо заліпило хмарами, як віконце — мокрим снігом, місяць і зірки загрузли в купчастій трясовині, волаючи про порятунок, а вуличних ліхтарів у Мірному Гаю зроду не водилося.
Де-не-де вікно світиться — хвала Вічному Мандрівцеві!
Барон увійшов у роль і, зашпортуючись на черговому вибої, лаявся, як справдешній матрос. Замість «кафки» поминав кітву, корму, боцмана і дзьоб альбатроса в найоригінальніших поєднаннях. Анрі нишком посміювалася: міцне слівце пасувало залізному баронові. Коли вони насилу перетнули хисткий місток через брудну, мулисту Рвань і будинок Брихти зник, фон Шмуц зупинився. Погойдався на підборах: вдаючи п’яного, збираючись із думками, чи просто так.
— Ви його перевірили?
— Звісно. Складні поліморфні зміни в тонкій структурі особистості. Якщо без зайвої термінології… Начебто яблуні прищепили пагін вишні. І яблуня, і вишня — плодові дерева, але це навіть не різні сорти…
— Розумію, — серйозно кивнув барон, рушаючи далі.
— Щасливий! А ось я — не розумію. Зміни дуже глибокі: умбра, аура, семантія… Тут потрібен великий теоретик: Матіас Кручек, Ян Стенваль… Залізна Фея, зрештою!
— А ви можете хоча б припустити, чиїх це рук справа? Хто здатен на такі… е-е-е… розробки? Цей, зі срібною бородою… Борода, звичайно, прикмета кволенька…
— Облишмо бороду. Хтось із серйозних умбрологів міг би підказати… Шкода, ми не маємо часу. Я забагато його змарнувала.
— У якому розумінні? — звів брови Конрад. У личині матроса це виглядало кумедно, але Анрі лишилася серйозною.
— Я займалася потрібними і правильними справами: Великий Гаруспіціум, Лабілекторій, «Роза кроків»… Але ситуація змінюється надто швидко. Про результати цих дій я не встигну навіть дізнатися, не те що скористатися ними.
— Розумію, — повторив барон. — Ой, як я вас розумію! Дедукція пасує перед інтуїцією, переживає цейтнот і остаточно здається на милість випадку! Даруйте, пані, це як кидати у вас каштанами…
— Гірше. Це як кидати каштанами в капітана Штернблада.
— Дозвольте не погодитися. Є речі значно проблематичніші.
— Наприклад?
— Припустімо, не ви кидаєте каштани в Руді, а він у вас.
Анрі спіткнулася, охнула й погодилася.
— Ви зараз у готель, бароне?
— Так. Мені завтра в похід, якщо пам’ятаєте… Коли уявлю, як з’їзд родичів іде в рейд тилами — перука сторч стає! Але спершу я проведу вас додому.
— Спасибі, не треба, — вігіла посміхнулася, забувши, що в мавпячій личині посмішки малопривабливі. — Я стомилася і вередую. Із задоволенням гуляла б із вами до ранку, кокетуючи й теревенячи про дрібниці, але… Треба, щоб ви якомога швидше опинилися в готелі. Сподіваюся, ваші майбутні соратники ще не сплять. Отож, не криючись, привселюдно розкажіть їм те, про що довідалися від мене в цирульні.
— Усе? — вжахнувся Конрад.
— Ні, звичайно. Я маю на увазі могили, де замість квесторів виявилися дрейгури. І обов’язково повідомте, що дрейгур згорів при спробі його допитати.
— Навмисний витік відомостей? Генрієтто, я все зроблю, як ви просите. І навіть не запитуватиму навіщо. Вважайте, що я кинув каштан, куди наказано.
Попереду з’явилися перші ліхтарі бульвару Олігархів.
— Що ж, мені — ліворуч, вам — праворуч. Удачі!
Вона затнулася. Напевно, треба сказати щось іще. На барона чекає похід; на тебе, подруго, — теж не ароматичні ванни з квінтетом сопілкарів. Чужі люди з відомств-конкурентів: залізний чепурун-квіз і в’їдливе стерво-віга. Знайомі два дні…
Душа була не на місці — немов до душі Генрієтти Кукіль срібнобородий чаклун підшивав дві зайві тіні, троє гучних імен і вісім сумних перспектив на майбутнє.
— Удачі! Коли справа благополучно ляже на полицю в архіві, ми ще погуляємо з вами до ранку…
Награна бадьорість у голосі барона дзенькнула фальшивою монетою. Він і сам це зрозумів, зніяковівши.
— Обов’язково, ваша світлосте. Не лізьте даремно на рожна, добре?
— І вам рожнів поменше, пані…
Конрад фон Шмуц рвучко нахилився, взяв руку Анрі; лоскітно вколов вусами, поцілував.
Пішов і жодного разу не озирнувся.
Гарна прикмета.
Енох Лафута, п’яниця, якого лиха дружина не пустила ночувати, хитнувся і протер очі. Весь цей час він стояв у проході між будинками, спершись на стовбур старої акації, щоб не впасти. Моряк із мавпою не бачили п’яниці, зате Лафута чудово бачив обох. І не міг надивуватися. Чи то моряк так напився, що розмовляв з дурною мавпою? Чи то він, Енох Лафута, настільки п’яний, що бачив, як мавпа відповідала матросові, потім матрос поцілував мавпі лапу, і обоє розійшлися в різні боки?
— Іди, іроде! — закричала з вікна дружина в пароксизмі милосердя. — Спи вже…
Енох викинув з голови дурне видиво й пішов.
* * *
Повернувшись додому, Анрі роздумала лягати спати. Часу на відпочинок залишалося мало, на віщі сни годі розраховувати — ці парами не ходять! — а вставати так чи інакше довелося б за півтори години до світанку.
Зітхнувши, вона заходилася накопичувати ману за рецептом тітоньки Есфірі.
Повиймала книжки із шаф, протерла пил і розставила наново, за системою «Стоунхендж», розробленою друїдами-біблотами Гладкої Квокти. Вимила підлогу в їдальні, спальні та вітальні, відмовившись від швабри, стоячи на чотирьох, у позі «Са-пей шукає сліди духів». Довго вовтузилася з посудом, домагаючись блиску, що принаджує веселу енергію Йой. Закамуфлювала ледь скошені двері до кухні з допомогою штори з кипарисових планок, змістивши базисний центр тяжіння поганих ситуацій за вікно, у дворик. Натерла до блиску вікна, що виходили на південь: від цього радостей повинно було побільшати, а прикрощів — поменшати. Це, щоправда, могло призвести до вагітності чи передчасних пологів, але Анрі сумнівалася, що там, куди вона зібралася, це буде важливо. Урівноважила стихії: Вогонь — курильницею для пахощів, перенесеною до ванної кімнати, Bоду —
