Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я знизав плечима:
— Є лише один спосіб — перевірити.
— Добре, я підвезу тебе туди.
За кілька хвилин ми вже сиділи в автівці Флори і я казав їй, куди їхати.
Уся поїздка під ясним надвечірнім небом, лише де-не-де поцяткованим випадковими хмаринками, тривала хвилин двадцять, не більше. Я присвятив цей час маніпуляціям, необхідним для того, щоби скористатися силами Лоґрусу, і коли ми дісталися місця, був уже готовий.
— Тут поверни за ріг, — сказав, показуючи напрямок рукою. — Там припаркуєшся, якщо знайдеться вільне місце.
Місце на паркінгу знайшлося. Десь тут зупинявся і я того дня.
Притершись до бордюру, Флора подивилася на мене:
— Що тепер? Просто підемо туди й постукаємо?
— Я збираюся зробити нас невидимими, — відповів їй, — на весь час, що будемо всередині. Щоб ми з тобою могли бачити одне одного, ти муситимеш не відходити далеко від мене.
Вона кивнула.
— Дворкін одного разу робив мене невидимою, — сказала Флора, — коли я ще була дівчам. Тоді добряче пошпигувала за іншими. — Вона розсміялась із власних спогадів. — Ти диви, я й забула про це...
Я додав останні штрихи до дуже складного заклинання і наклав його на обох нас. І відразу світ за вікном автомобіля став млистішим. Ми вийшли з машини, але все залишилося тьмяним, наче дивилися крізь сонцезахисні окуляри. Рухаючись повільно, дійшли до рогу будинку й обігнули його.
— Важко навчитися цього заклинання? — запитала Флора. — Мені воно видається дуже корисним...
— На жаль, нелегко, — відповів я. — Його найбільший недолік полягає в тому, що заклинання неможливо накласти негайно, якщо тільки воно не висить у тебе напохваті, але я його під руками не тримав. А накласти, починаючи з нуля, забирає хвилин двадцять, не менше.
Ми повернули на доріжку, що вела до великого старого будинку.
— Який поверх? — поцікавилася Флора.
— Останній.
Піднявшись сходинками, зупинилися перед дверми під’їзду. Вони виявилися замкненими.
— Ламаємо? — пошепки спитала Флора.
— Надто багато шуму, — відказав я.
Поклавши на ручку дверей ліву долоню, я подумки віддав наказ Фракір. Вона розмоталася з мого зап’ястка десь на два оберти. Рухаючись пластиною замка, Фракір на мить стала видимою, а тоді ковзнула крізь замкову щілину. Я відчув, як вона натягнулася, стала негнучкою і зробила кілька різких рухів.
Тихе клацання сповістило, що язичок замка вийшов з паза. Повернувши ручку, я тихенько потягнув. Двері відчинилися. Фракір знову обернулася навколо мого зап’ястка й стала невидимою.
Ми зайшли до під’їзду, тихо причинивши за собою двері. У хвилястому дзеркалі наші постаті не відбивались. Я повів Флору сходами.
За дверима одного з помешкань на другому поверсі було чутно неголосну розмову. І все. Жодного вітру. Жодних агресивних собак. І голоси замовкли, перш ніж ми дісталися третього поверху.
Я зауважив, що двері до квартири, де мешкала Джулія, замінили. Вони були трохи темнішими за інші двері на майданчику, а ще на них красувався новенький блискучий замок. Я тихенько постукав, і ми зачекали. Відповіді не було, але я почекав іще з пів хвилини, а тоді постукав знову. Ми зачекали ще.
Ніхто не озвався. Тому я взявся за ручку й перевірив, чи двері замкнені. Вони були замкнені, але Фракір повторила свій трюк. Я відчув вагання. У мене затремтіла рука, коли у моїй пам’яті постав останній візит сюди. Я знав, що за дверима уже не лежить спотворене тіло Джулії. Знав, що там на мене вже не чекає вбивча почвара. Але спогади затримали мене біля дверей на ще кілька секунд.
— Що таке? — прошепотіла Флора.
— Усе в порядку, — сказав я і штовхнув двері.
Наскільки я пам’ятав, цю квартиру здавали частково умебльованою. І ті меблі, що були приналежністю квартири, так у ній і залишилися: канапа зі столиком, кілька стільців, більший стіл. Але меблів, що належали Джулії, тепер не було. Підлогу встеляв новий килим, саму підлогу недавно відполірували, і вона вилискувала свіжим жовто-брунатним лаком. Схоже, цю квартиру ще не винайняли, бо тут не видно було жодних особистих речей.
Ми зайшли всередину, я зачинив за нами двері та, знявши закляття, що нас огортало, почав обходити кімнати. Коли з нас злетіли магічні вуалі, кімната посвітлішала.
— Не думаю, що ти щось знайдеш, — зауважила Флора. — Я відчуваю запах лаку, дезінфектантів і фарби...
Я кивнув.
— Так, фізичні можливості, схоже, тут не спрацюють, — погодився я. — Але хочу спробувати дещо інше.
Я зосередився і викликав свій Лоґруський зір. Якщо тут залишилися сліди магії, хай хоч які слабкі, таким чином, сподівався, зможу їх виявити. Тоді повільно перетнув вітальню, роздивляючись кожну подробицю у цьому іншому світлі. Флора трималася трохи осторонь, проводячи власне розслідування, котре полягало, головно, у тому, що вона зазирала під кожну річ. Для мене кімната була сповнена легенького мерехтіння, бо я сканував усе навкруги на хвилях тієї довжини, на якій вважав найімовірнішими прояви магії. Принаймні так можна описати те, чим я займався, у термінах, найприйнятніших для цієї Тіні.
Жодна подробиця не могла приховатися від мого погляду. Проте мені не траплялося нічого, що було б варте уваги. За кілька хвилин я перейшов до спальні.
Мабуть, Флора почула, як я раптом голосно втягнув повітря, бо за мить вона вже була у спальні, коло мене, і пильно дивилася на комод, перед яким я завмер.
— Щось у ньому? — запитала вона, простягнувши руку до комода й одразу її відсмикнувши.
— Ні. За ним, — відповів я.
Комод пересунули, коли прибирали у приміщенні. Раніше він стояв на кілька футів правіше. Те, що я бачив, було ліворуч від комода й над ним, і він це частково затуляв. Тому я наліг на комод та пересунув його праворуч — туди, де він стояв раніше.
— Однаково нічого не бачу, — поскаржилася Флора.
Я взяв її за руку, поширивши на неї силу Лоґрусу, аби й вона могла угледіти те, що я.
— Ти ба! — іншою рукою Флора провела ледь помітним прямокутником на стіні. — Це схоже на... двері!
Я обстежив вицвілий вогняний контур. Двері, без сумніву, були запечатані, уже давненько. Згодом контур мав остаточно поблякнути та зникнути.
— Це і є двері, — підтвердив я.
Вона потягла мене до суміжної кімнати, щоб подивитися на стіну з іншого боку.
—
