Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— І хто ж виявився власником того пакгаузу? — поцікавився у неї.
— «Склади Брута», — відповіла. — Мелман орендував приміщення у них.
— А «Склади Брута» кому належать?
— Корпорації «Дж. Б. Ренд».
— Адреса у неї є?
— Офіс у Саусаліто[52]. Вони його звільнили місяці два тому.
— А ті, кому належить приміщення, де був офіс, знають адресу винаймача?
— Лише поштову скриньку. Від неї теж відмовилися.
Я кивнув.
— Щось таке я підозрював... — сказав їй. — А тепер розкажи мені про Джасру. Очевидно, ця леді тобі знайома.
Флора фиркнула.
— Яка з неї леді! Королівська лярва, ось хто вона була, коли я з нею зустрілася.
— Де?
— У Кашфі.
— А що це таке?
— То невеличке цікаве королівство в одній із Тіней. Воно лежить одразу за кордонами Золотого Кола тих держав, з якими торгує Амбер. Голопузий варварський блиск, і таке інше. Справжнє культурне болото.
— То звідки тобі взагалі відомо про це місце?
Вона якусь мить помовчала, помішуючи щось у каструльці.
— Ну, я колись приятелювала зі шляхтичем із Кашфи. Випадково зустрілася з ним у лісі. Він виїхав на соколине полювання, а я саме підвернула ногу...
— Еге ж, — перервав я її, не даючи шансу поринути у спогади. — А яким боком тут Джасра?
— Вона була жінкою старого короля Меніллана. Тримала його під каблуком.
— А що ти маєш проти неї?
— Вона перевабила мого Джасрика, доки мене не було в місті.
— Джасрика?
— Мого аристократа. Графа Кронклефського.
— А якої думки про ці перипетії був Його Величність Меніллан?
— Він ні про що так ніколи й не довідався. Лежав тоді на смертному одрі. Невдовзі сконав. Насправді, саме тому Джасрик і був їй потрібний. Він служив начальником палацової охорони й мав брата-генерала. Коли Меніллан помер, вона обох їх використала, щоб захопити трон. Коли я чула про неї востаннє, Джасра була королевою в Кашфі, а Джасрика позбулася. За що боровся, на те й напоровся, вважаю. Він начебто накидав оком на трон, але вона не збиралися ні з ким ділитися. Тому й стратила Джасрика разом із братом нібито за якусь там зраду. Він був справді красенем... Але не дуже кмітливим.
— А мешканці Кашфи відрізняються якимись... гм... особливими фізичними якостями? — запитав я.
Вона посміхнулася.
— Ну, Джасрик був справжній тобі жеребець. Але я не вживала б визначення «особливий», кажучи про...
— Ні, ні, — зупинив її я. — Маю на увазі певну аномалію в будові рота: висувні ікла, наприклад, жало... щось таке.
— Мм... — лише й сказала вона, розчервонівшись, і я не впевнений, що тільки від пічного жару. — Нічого такого вони не мають, усе це в них, як у всіх. А чому тебе таке цікавить?
— Коли я розповідав тобі в Амбері, що сталося зі мною, то не сказав, що Джасра мене вкусила і мені ледве вдалося козирнутися через отруту, яку вона впорснула. Я не міг говорити та рухатися й довго нездужав.
Флора похитала головою.
— Кашфанці на таке не здатні. Втім, Джасра походить не з Кашфи.
— Хіба? А звідки ж?
— Не знаю. Але вона іноземка. Хтось каже, що до Кашфи її привіз работорговець, із дуже віддалених земель. Інші — що вона сама звідкись приблукала і потрапила на очі Меніллану. Подейкували, що Джасра чаклунка. Не знаю, правда це чи ні.
— Я знаю. Ці чутки були правдивими.
— Дійсно? Може, саме таким чином вона заволоділа Джасриком...
Я стенув плечима.
— А як давно ти... перетиналася... з нею?
— Тридцять чи сорок років тому, десь так.
— І вона й досі королева Кашфи?
— Гадки не маю. Я вже давно не бувала у тих місцях.
— А в Амбера з Кашфою погані відносини?
Вона похитала головою.
— Жодних відносин, узагалі. Я ж кажу, вони опинилися трохи осторонь. Туди дістатися не так просто, як до більшості інших місць, і торгувати їм практично нема чим.
— Тоді вона не має реальної підстави нас ненавидіти?
— Не більше, ніж будь-кого.
Приміщення почало наповнюватися неймовірно апетитними ароматами. Коли я сидів біля столу, принюхуючись до них і мріючи, як, поївши, стану під гарячий душ та стовбичитиму під ним довго-довго, Флора спитала про те, про що — я знав — вона мусила спитати.
— А цей хлопець, який витягнув Джасру назад... його обличчя здалося мені знайомим. Хто це був?
— Це той, про кого я розповідав тобі в Амбері, — пояснив їй. — Люк. Цікаво, він тобі когось не нагадує?
— Начебто так і є, — підтвердила вона, помовчавши. — Нагадує. Тільки не можу збагнути, кого.
Оскільки вона стояла до мене спиною, я сказав:
— Якщо у тебе в руках щось таке, що може розбитись або розлитися, коли його впустиш, тобі краще це поставити.
Я розчув, як щось стукнуло об стільницю. Вона обернулася до мене, на її обличчі можна було прочитати зацікавлення:
— Так?
— Його звати Рінальдо, і він син Бранда, — сказав я. — Тримав мене у полоні в іншій Тіні понад місяць. Я щойно втік.
— Боже правий! — прошепотіла вона. — А чого він хоче?
— Помститися, — пояснив.
— Комусь особисто?
— Ні. Нам усім. Але Каїн, звісно, був першим.
— Зрозуміло.
— Дивися, щоб нічого не пригоріло, — сказав їй. — Я давно мрію смачно поїсти.
Вона кивнула і повернулася до плити. За хвильку промовила:
— Ти давно його знаєш. Що він за один?
— Рінальдо завжди здавався цілком нормальним хлопцем. Якщо він і псих, як його татусь, то добре це приховував.
Флора відкоркувала пляшку вина, налила дві склянки й поставила їх на стіл.
Тоді поставила поруч страви.
Відправивши до рота кілька шматочків, вона завмерла з піднятою виделкою, впершись очима в нікуди.
— Хто б міг подумати, що в цього сучого сина є дитина?.. — мовила.
— Гадаю, Фіона щось знала про це, — відповів я. — У ніч перед похороном Каїна вона запитала мене, чи не маю я світлини з Люком. Коли дав їй фото, помітив, що Фіону щось стурбувало, але сказати, що саме, вона не хотіла.
—
