Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Здоров будь. Тебе поранено? — запитав він спрощеним діалектом тарі, якого я раніше ніколи не чув.

Про всяк випадок напружившись, я підвівся.

— Ні, — відповів я. — Чому ти так подумав?

Він і надалі усміхався.

— Може, ти вирішив, що з тебе досить тієї бійки внизу.

— Еге ж, розумію. Ні, це не зовсім так...

Він кивнув і зробив крок до мене.

— Моє ім’я — Дейв. А твоє?

— Мерль, — назвався, потискаючи його бруднющу руку.

— Нема чого лякатися, Мерлю, — сказав той. — Я ніколи не викажу людину, якщо вона вирішила дати ходу з війни; ну хіба що за винагороду, але хто ж її пропонує? Я сам так зробив багато років тому і ніколи про це не пожалкував. Була отака сама війна, як оце зараз, але мені вистачило тямки накивати п’ятами. Жодна армія ніколи не взяла цієї твердині, що внизу; гадаю, і не візьме ніколи.

— А що це за фортеця?

Піднявши голову, він швидко поглянув на мене, тоді знизав плечима.

— Вежа Чотирьох Світів, — пояснив. — Хіба вербувальник тобі нічого не розповів?

— Анічогісінько, — зітхнув я.

— У тебе, бува, не знайдеться щось покурити?

— Ні, — відповів я, бо викурив увесь тютюн іще в кришталевій печері. — На жаль.

Я пройшов повз нього до того місця, звідки у проміжок між скелями можна було бачити, що діється внизу. Хотів іще раз поглянути на Вежу Чотирьох Світів. Усе ж таки це була відповідь на загадку, а ще їй присвячену купу шифрованих записів у щоденнику Мелмана. Я побачив, що під стінами укріплення додалося багато мертвих тіл, вони були розсіяні так, наче їх розкидало смерчем, який саме повертався, кружляючи, до тієї точки, де він зародився. Але, схоже, попри це незначна частка нападників примудрилася видряпатися на мури. А тим часом до стін підтягнулися нові сили й знову намагалися наставити драбини. Один із вояків тримав прапор, хоч я не міг його роздивитися, стяг видався мені наче знайомим: чорний та зелений, з емблемою, що могла зображати двох геральдичних звірів, які зійшлись у двобої. Дві драбини ще спиралися на стіну, і я бачив, що на мурах точиться запекла сутичка.

— Схоже, дехто з тих, які атакують, уже всередині, — зауважив я.

Дейв кинувся до мене, аби подивитись. Я негайно перейшов на інший навітряний бік.

— Твоя правда, — визнав той. — Отже, це вперше. Якщо вони зможуть розчахнути цю кляту браму і впустити інших досередини, то матимуть шанс на перемогу. Ніколи не думав, що доживу побачити таке.

— А як давно це місце атакувало військо, в якому був ти? — запитав я.

— Мабуть, років вісім тому... може, десять, — пробурмотів у відповідь. — Ці хлопці, мабуть, неабиякі вояки!

— А через що вся ця буча? — поцікавився у нього.

Він повернувся і з недовірою подивився на мене.

— Ти й насправді не знаєш?

— Я щойно прибув, — пояснив.

— Хочеш їсти? Чи пити?

— Власне кажучи, так.

— Тоді ходімо, — він узяв мене за лікоть та провів між скелями на вузьку стежину.

— Куди ми прямуємо? — запитав його.

— Я мешкаю неподалік. І сам собі встановив правило: годувати дезертирів, на згадку про старі часи. Для тебе зроблю виняток.

— Дякую.

Незабаром стежина розділилась, і він узяв праворуч. Далі довелося дряпатися скелями. Нарешті ми дісталися ланки кам’яних уступів, і останній з них був трохи відсторонений від усіх інших. У стіні, якою закінчувався цей уступ, виявилося багато розколин, і Дейв, нахиливши голову, шмигнув до однієї з них. Я йшов за ним на певній відстані. Він зупинився біля низького отвору до печери. Звідти тхнуло жахливим смородом тління, і я чув, як усередині дзижчав рій мух.

— Це мій дім, — повідомив Дейв. — Я міг би тебе запросити, але тут... гм...

— Усе нормально, — махнув рукою. — Зачекаю тут.

Він проліз усередину, а я відчув, що мій апетит стрімко випаровується, надто якщо уявити, яку їжу він може зберігати в такому місці. За хвильку Дейв виліз із діри, з брезентовим мішком через плече.

— Маю тут непогані харчі, — виголосив він.

Я вирушив уступом у той бік, звідки ми прийшли.

— Агов! Куди це ти?!

— На свіже повітря, — пояснив йому. — Тут наче трохи задушливо.

— Отакої... Ну, добре, — погодився він, простуючи за мною вслід.

У мішку знайшлося дві закорковані пляшки вина, кілька фляг із водою, свіжий на вигляд буханець хліба, бляшанки з м’ясними консервами, з пів десятка соковитих на вигляд яблук, а ще непочата куля твердого сиру. Передбачливо тримаючись навітряного боку, я випив трохи води й з’їв для початку яблуко.

— Це місце має бурхливу історію, — сказав Дейв, дістаючи зі шкури невеличкий ніж та відкраюючи собі шматок сиру. — Не знаю точно, хто його збудував і як давно воно тут.

Побачивши, що він збирається ножем виколупати корок із однієї з пляшок, я зупинив його і потай швиденько звернувся до Лоґрусу. Реакція була миттєвою, і я без затримки простягнув Дейву штопор. Відкоркувавши пляшку, він сунув її мені до рук, а собі відкупорив іншу. З міркувань гігієни і санітарії я був дуже вдячний йому за це, хоча й наразі не мав настрою вживати аж стільки вина.

— Оце я називаю бути готовим до всього, — сказав Дейв, розглядаючи штопор. — Мені така штукенція давно потрібна...

— Вона твоя, — сказав я йому. — Розкажи мені про цю твердиню. Кому вона належить? Як сталося, що ти був у війську, яке прагнуло її захопити? Хто намагається взяти її зараз?

Він кивнув і зробив добрячий ковток із пляшки.

— Найпершим володарем цього місця, наскільки мені відомо, був чаклун Шару Гаррул. Королева моєї країни раптом кудись поїхала й опинилася тут, — він зробив паузу, вдивляючись удалечінь, тоді гмикнув. — Ох, уже ця політика! Навіть не знаю, як пояснили тоді підстави для такого візиту. Та й у той час я чути не чув про це кляте місце. Хай там як, але вдома її не було дуже довго,