Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Якщо тобі щось від мене треба, — промовив я, — то доведеться назвати себе й сказати, чого ти хочеш. Я облишив зустрічатися невідомо з ким.
Відчуття сторонньої присутності посилилось, але без жодних ознак, що вказували б на особу.
— Гаразд, — продовжив я. — До тебе я не йду, а від тебе нема повідомлення. Тоді можу припустити тільки одне: ти хочеш, аби я провів тебе сюди. Якщо це так, то ходи сюди.
Я простягнув уперед руки, на вигляд порожні; мій невидимий зашморг зайняв бойову позицію, оповивши мені лівицю, а незрима смертоносна блискавка Лоґрусу влаштувалася на правиці. То був випадок, коли етикет мав відповідати професійним стандартам.
Із глибин темного тунелю луною прокотився неголосний смішок. Але, звісно, це була суто ментальна проекція, позбавлена емоцій, без статевих ознак.
— Твоє запрошення, звісно, лише хитрість, — почув я. — Адже ти не дурень. Утім, я визнаю, що це хоробрий вчинок — звернутися до невідомого так, як зробив ти. Ти не знаєш, з чим зустрівся, але не ухиляєшся від нього. Навіть кличеш його.
— Пропозиція залишається чинною, — промовив я.
— Ніколи не вважав, що ти становиш загрозу.
— Чого хочеш?
— Подивитися на тебе.
— Навіщо?
— Можливо, настане такий час, коли я зустрінуся з тобою за інших умов.
— Про які умови ти кажеш?
— Відчуваю, що між нами може виникнути конфлікт цілей.
— Хто ти такий?
Знову пролунав сміх.
— Ні. Не зараз. Ще не пора. Я просто хотів подивитися на тебе й на твої реакції.
— То що? Побачив достатньо?
— Майже.
— Якщо наші цілі конфліктують, хай цей конфлікт виявиться зараз, — сказав я. — Волію з’ясувати з цим і взятися за інші, важливіші справи.
— Мені подобається твоя самовпевненість. Але коли настане слушний час, вибір залежатиме не від тебе.
— Усе ще чекаю, — промовив я й непомітно видовжив відгалуження Лоґрусу, пустивши його темним тунелем.
Нічого. Мій чуйник нічого не відчув...
— Захоплений твоїм шоу.
Ось воно!
Щось помчало просто на мене. Мій магічний щуп повідомив, що це щось м’яке... надто м’яке й нещільне, аби по-справжньому нашкодити мені... розпливчаста прохолодна маса, що міниться яскравими кольорами...
Я не відступив, а, навпаки, провів свій магічний зонд крізь це щось, далі, ще далі, намагаючись дістатися джерела. Зіткнувся з чимось матеріальним, але пластичним; можливо, це було тіло; можливо, ні; щось надто велике, аби обмацати за мить.
Кілька менших елементів, твердих, з малою масою, потрапили під моє обмацування. Я вхопився за один із них, відірвав від того, на чому він тримався, й викликав його до себе.
До мене долетів безмовний імпульс гострого здивування, водночас я відчув наближення текучої маси, а разом з нею повертало відгалуження Лоґрусу.
Маса вибухнула навколо мене, наче феєрверк: квіти, квіти, квіти.... Фіалки, анемони, нарциси, троянди... Я почув, як ойкнула Флора, коли сотні квітів дощем ринули до кімнати. Контакт негайно розірвався. У моїй правиці опинилося щось невеличке, тверде, а тимчасом п’янкі аромати цієї виставки квітів забивали мені дух.
— Що це таке, чорт забирай? — вирвалось у Флори.
— Не можу сказати напевне, — змахнув я пелюстки зі сорочки. — Ти любиш квіти? Тоді вони твої.
— Дякую, але віддаю перевагу продуманішим композиціям, — вона розглядала барвисту кучугуру. — Від кого вони?
— Від персони в кінці темного тунелю, яка побажала залишитися інкогніто.
— Чому їх прислали?
— Можливо, авансом на похорон. Не впевнений. Уся наша розмова тривала у дещо загрозливому стилі.
— Буду вдячна, якщо ти допоможеш мені з ними впоратися, перш ніж підеш.
— Звісно, — відказав я.
— У кухні та у ванній мають бути вази. Ходімо.
Пішовши за нею, я взяв кілька ваз. Поки йшов, роздивився ту штукенцію, що вихопив з тунелю. Це був блакитний ґудзик у золотій оправі, й на ньому ще залишалося кілька темно-синіх ниток. На камені був викарбуваний орнамент: фігура з чотирма променями. Я показав ґудзик Флорі. Вона похитала головою:
— Мені це нічого не каже...
Попорпавшись у кишені, я видобув уламки каменю з кришталевої печери. Схоже, це був точно такий камінь. Фракір трохи смикнулася, коли я підніс ґудзик близько до неї, тоді знову вляглася нерухомо, наче попередила мене щодо блакитних каменів і заспокоїлася, пересвідчившись, що я не збираюся нічого з ними робити.
— Дивно, — промовив я.
— Гадаю, троянди треба поставити на столик біля ліжка, — запропонувала Флора, — а на комод — кілька мішаних букетів. Незвичний спосіб знайомитися... Ти певний, що ці квіти призначені тобі?
Я пробурчав щось анатомічно-теологічне й підібрав з підлоги свіжі, ледь розкриті троянди.
Трохи згодом, коли ми сиділи на кухні, пили каву та обговорювали те, що сталося, Флора зауважила:
— Моторошна пригода...
— Так.
— Можливо, тобі варто обговорити її з Фі після того, як розповіси все Рендому.
— Можливо.
— Якщо ми вже його згадали, чи не пора тобі йому зателефонувати?
— Можливо.
— Що хочеш сказати цим «можливо»? Його треба попередити.
— Так. Але мені здається, що хоч яка корисна річ безпека, вона не відповість на мої запитання.
— Що ти надумав, Мерлю?
— У тебе є авто?
— Так, придбала лише кілька днів тому. А чому ти запитуєш?
Я витягнув з кишені ґудзик і камінці, розклав їх на столі та знову витріщився на них.
— Коли ми з тобою, Флоро, збирали квіточки, мені спало на думку, де я міг бачити такі камені раніше.
— І де ж?
— Це спогад, який я, мабуть, заблокував мимоволі, бо він дуже болючий. Джулія, така, якою вона була, коли я її знайшов. Тепер, здається, пригадую, що на ній був кулон із точно таким каменем. Звичайно, це, може, просто збіг.
Вона кивнула.
— Може, й так. Але в будь-якому разі поліція вилучила кулон.
— Та він мені й не потрібний. Але це нагадало, що я не обстежив помешкання Джулії так, як мав би це зробити, бо поспішав. Хочу піти туди й роздивитися, перш ніж повернуся до Амбера. Мені й досі незрозуміло, як ця... істота... туди потрапила.
— А що, як
