Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Вона знову повернулася до своєї тарілки.

— До речі, дуже смачно, — похвалив я.

— Дякую, — Флора зітхнула. — Звідси випливає, що мені доведеться зачекати, доки ти закінчиш їсти, й тільки потім почую твою розповідь.

Я кивнув із набитим ротом. Хай гинуть імперії. Я зголоднів.

2

Узявши душ, підрівнявши волосся та підстригши нігті, вбравшись у свіжий одяг, який витягнув з Тіні, я через довідкове бюро дізнався номер єдиної особи на прізвисько Девлін, котра мешкала неподалік від будинку Білла Рота. Жіночий голос, який мені відповів, мав дещо інший тембр, але я впізнав його.

— Меґ? Меґ Девлін? — запитав я.

— Так, — почув відповідь. — А хто це?

— Мерль Корі.

— Хто?

— Мерль Корі. Ми недавно провели незабутній вечір разом...

— Перепрошую, — сказала вона. — Ви, напевно, помилилися.

— Якщо ти зараз не можеш говорити, я зателефоную, коли скажеш. Чи ти передзвони.

— Я вас не знаю, — сказала вона й поклала слухавку.

Я застиг біля апарата. Звісно, якщо її чоловік десь поблизу, вона мусила поводитись обачно, проте мала подати бодай якийсь знак, що впізнала мене й ми поговоримо пізніше. Я не поспішав зв’язуватися з Рендомом, бо відчував, що він одразу ж викличе мене назад до Амбера, а я хотів спочатку переговорити з Меґ. Часу поїхати до неї та спробувати поспілкуватися не мав. Тому спробував ще одну штуку, єдину, яка спала мені на думку. Я знову звернувся до бюро довідок й отримав номер Генсенів — сусідів Білла.

Мені відповіли після третього гудка. У жінці я впізнав місіс Генсен. Колись нас знайомили, хоча під час останнього перебування у Білла я з нею не перетинався.

— Місіс Генсен, — заговорив я. — Це Мерль Корі.

— О, Мерлю! Ви недавно гостювали по сусідству, чи не так?

— Так. Пробув у вас лише кілька днів. Але з Джорджем мені вдалося поспілкуватися. Ми з ним кілька разів довгенько розмовляли. До речі, я б хотів іще поговорити з Джорджем, якщо він десь поблизу.

Помовчавши трохи довше, ніж треба, місіс Генсен відповіла:

— Джордж... Джордж зараз у лікарні, Мерлю. Може, йому щось передати?

— Ні, нічого важливого... А що трапилося з Джорджем?

— Із ним... з ним нічого страшного, насправді. Він лікується вдома, але сьогодні йому призначено показатися лікареві, здати аналізи й отримати нові призначення. Минулого місяця з ним трапилося щось на кшталт нервового зриву. Втрата пам’яті. Це тривало два-три дні, але лікарі досі не можуть визначити, внаслідок чого це могло статися.

— Мені дуже шкода.

— Рентгеноскопія не виявила жодних ушкоджень — тобто, він не вдарився головою, чи щось таке. І, схоже, зараз із ним усе нормально. Лікарі кажуть, що, можливо, це повністю минеться. Але вони хочуть іще трохи поспостерігати за ним. Ось і все, — раптом, наче підкоряючись несподіваному поривові, вона запитала: — А ви, коли з ним розмовляли, не помітили нічого дивного?

Я чекав на це, тому не вагався.

— Коли ми спілкувалися, з ним, здається, усе було нормально, — відказав їй. — Але ж я раніше не був із ним знайомий, тому мені важко сказати, поводився він звично чи ні.

— Розумію... Сказати йому, щоб він зателефонував, коли повернеться?

— Ні, я саме їду, — відповів, — і точно не знаю, коли повернусь. У мене нема до нього важливої справи. Я сам подзвоню йому за кілька днів.

— Тоді гаразд. Я просто скажу йому, що ви телефонували.

— Дякую. На все добре.

Принаймні тут я приблизно на щось таке й чекав — після розмови з Меґ. Джордж поводився вкрай дивно, надто наприкінці. Мене турбував той факт, що йому, очевидно, було відомо, хто я такий, він знав про Амбер і навіть хотів воліктися за мною, коли я переносився через Козир. Виглядало так, ніби і він, і Меґ стали об’єктами незрозумілого маніпулювання.

І тут не можна було не згадати про Джасру. Але вони з Люком, схоже, виступали як союзники, а Меґ застерігала мене, що Люк небезпечний. Навіщо б вона це робила, якби Джасра її якимось чином контролювала? А хто ще з тих, кого знаю, спроможний на таке?

Наприклад, Фіона. Але ж вона супроводжувала мене, коли я пізніше вирушив з Амбера до цієї Тіні, навіть чекала на мене у своєму авто, коли я вийшов від Меґ. І мені здалося, що вона була здивована розвитком подій так само, як і я.

От лайно! У житті натрапляєш на купу дверей, які не відчиняються, коли ти стукаєш, та ще й уперемішку з іншими, що відчиняються, коли тобі цього аж ніяк не треба.

Я підійшов до дверей спальні, постукав і почув голос Флори:

— Заходь.

Сидячи біля дзеркала, вона робила макіяж.

— Як поговорив? — запитала.

— Не дуже добре. Правду кажучи, геть хріново, — я коротко переказав їй суть своїх розмов.

— І що ти збираєшся робити? — поцікавилася вона.

— Зв’язатися з Рендомом і поділитися з ним інформацією. Гадаю, він викличе мене до себе, щоб почути все від початку до кінця. Отже, я зайшов попрощатись і подякувати за допомогу. Мені шкода, що я зіпсував твій роман.

Вона знизала плечима, не обертаючись до мене та вивчаючи себе у дзеркалі.

— Не переймайся через...

Кінець фрази мені розчути не вдалося, хоча й бачив, як ворушились її губи. Помітив ознаки того, що наближається контакт через Козир, і моя увага миттєво перемкнулася. Сконцентрувавшись, я чекав. Відчуття посилювалось, але той, хто мене викликав, не виявляв себе. Я повернувся до Флори спиною.

— Що сталося, Мерлю?! — почув її вигук.

Підняв руку, щоб подати їй знак, а відчуття контакту посилювалося й надалі. Я наче дивився вглиб довгого темного тунелю, іншого кінця якого не було видно.

— Не знаю, — відповів, викликавши Лоґрус і взявши під контроль одне з його відгалужень. — Привиде? Це ти? Хочеш зі мною поговорити?

Відповіді не було. Залишаючись налаштованим на контакт, я чекав. Відчув прохолоду. Ніколи раніше не траплялося нічого подібного. Було відчуття, що варто зробити крок