Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Спав я глибоко, а скрегіт каменя об камінь лунав здалеку. Почувши шум, я поворушився, але мляво, й минуло ще кілька секунд, доки в мозку замкнулися відповідні ланцюжки і я усвідомив, що відбувається. Сів усе ще із затуманеною головою, а тоді пересунувся до стіни, припадаючи до землі, й зайняв положення, найближче до отвору, протираючи очі та відкидаючи назад волосся, женучи геть останні хвилі сну й повертаючись до стану готовності.

Розбудив мене стукіт каміння. Тепер до цих звуків додались інші: мабуть, хтось витягав клинці, тому брила, що затуляла отвір, здригалася й хиталася. Звуки були приглушеними, не відлунювали, отже, доносилися вони ззовні.

Я наважився визирнути в колодязь. Зоряного неба над головою не побачив, отже, вхід був завалений, як і раніше. Проте шум нагорі не припинявся, а скрегіт та рипіння ще посилилися. Крізь напівпрозору стелю печери я побачив розсіяне світлове гало. Ліхтар, здогадався я. Не смолоскип, бо світло рівне. До того ж, смолоскип за даних обставин був би не надто зручним.

Нарешті вияснився серпик неба з двома зірками понизу. Серпик став більшим, і я почув важке дихання та бурчання. Вирішив, що нагорі — двоє чоловіків.

Я відчував, як адреналін виробляє зі мною свої біологічні штуки й руки та ноги мені поколює голочками. Не подумав, що Люк може прихопити когось із собою. Захисту від дурня мій надійний план не передбачив; і цим дурнем виявився я.

Тепер брила посувалась убік швидше, тож я вже не мав часу навіть лаятися, бо мій мозок гарячково розробляв план дій і оцінював варіанти.

Я викликав образ Лоґрусу, і він матеріалізувався переді мною. Звівшись на ноги, проте все ще тулячись до стіни, я почав рухати руками всередині образу так, аби вони злилися з рухами двох ліній усередині фантома. Лінії тремтіли й коливались, і коли нарешті вони злилися з моїми руками в одне ціле, шум нагорі припинився.

Тепер отвір був вільний. Ще мить, і світлова пляма знялася вище й почала рухатися в напрямку отвору.

Я зробив крок уперед і опинився в колодязі, а тоді простягнув руки перед собою. Коли побачив двох чоловіків, двох смаглявих коротунів із кинджалами напоготові, мій план миттєво полетів шкереберть. Люка серед них не було.

Мої руки в рукавичках з Лоґрусу схопили їх обох за горлянки, стиснули й не відпускали, доки вони не обм’якли. Протримавши їх ще кілька секунд, я розтиснув руки.

Обоє повалилися на землю. Коли вони зникли, я зачепився за край отвору яскравими лініями сили, і вони підтягнули мене нагору. Діставшись отвору, на хвильку зупинився, щоби забрати Фракір, яка чекала, обхопивши отвір зсередини. Це була моя пастка. Щоб потрапити до печери, Люку чи будь-кому іншому довелося б ступити в зашморг, а зашморг цей був готовий миттєво затягнутися навколо будь-чого, що рухалося крізь нього.

Утім, тепер...

Праворуч від мене схилом пробігла вогняна доріжка. Ліхтар упав та розбився, і гас, розхлюпавшись, перетворився на палахкий струмок. Ті два жевжики, яких я задушив, лежали по обох його берегах. Брила, що раніше заступала вхід, була ліворуч і трохи позаду мене. Я залишався ще в отворі, виставивши над ним голову та плечі, спираючись на лікті. Образ Лоґрусу все ще танцював у мене перед очима, я відчував поколювання в руках, бо вони ще не відокремилися від ліній сили, а Фракір мандрувала моїм лівим передпліччям, пересуваючись від біцепса до зап’ястка.

Чи не надто просто все вийшло? Я не міг уявити, що Люк довірився двом прислужникам, доручивши їм допитати мене, переправити кудись чи вбити, хай там яке було у них завдання. Ось чому я не поспішав вилізти на поверхню, а натомість сканував очима нічний морок, користуючись перевагами своєї порівняно безпечної позиції.

Непритаманна мені обачливість виявилася дуже своєчасною. Бо хтось іще милувався цією ніччю разом зі мною. Навкруги було надто темно, навіть попри вогняний слід, що потроху вгасав, і мій звичайний зір не попередив би мене про це. Але викликавши Лоґрус, я отримав здатність бачити разом з ним й інші нематеріальні явища.

Ось тоді помітив, що ліворуч від мене, під деревом, причаївся такий надприродний конструкт. Він завис у повітрі перед людською постаттю, геть непомітною в темряві. Химерний він мав вигляд, такий, що чимось нагадував Амберський Лабіринт: обертався, наче вітрячок, вистрілюючи в усі боки завитками жовтого мерехтливого диму. І ці димні щупальця підбиралися до мене крізь ніч, а я дивився на них зацікавлено, бо вже знав, що маю робити потрібної миті.

Чотири великі щупальця наближалися повільно, сторожко. Коли до мене залишалося кілька ярдів, вони завмерли, наче провисли, а тоді зробили кидок уперед, як кобра. Я тримав руки зведеними й трохи перехрещеними, виставивши наперед кінцівки Лоґрусу. А тепер розвів руки широким плавним рухом і зробив випад уперед. Лінії Лоґрусу вдарили по жовтих щупальцях так, що ті відлетіли й упали на тіло конструкта. Я відчував, як затремтіли мої руки, коли це сталося. Конструкт заколихався, а я вдарив продовженням своєї правиці в Лоґрусі так, наче розрубував мечем ворожий щит. Почув короткий пронизливий скрик, а тоді ця штука потьмяніла, і я відразу ж ударив ще раз, вискочив на поверхню й побіг схилом, відчуваючи в руці біль.

Мерехтлива химера — так і не знаю, що це було — зблякла й розтанула. Тепер я міг краще роздивитися постать, яка приліпилася до стовбура. Вона скидалася на жіночу, хоч я не міг роздивитись її обличчя, бо його затуляв якийсь невеличкий предмет, котрий вона тримала перед собою приблизно на рівні очей. Побоюючись, що це може виявитися зброєю, я вдарив по ньому відростком Лоґрусу, сподіваючись вибити незнайомці з рук.

Це стало помилкою, бо віддача була дуже сильною і мені добряче трусонуло руку. Схоже, я вдарив по могутньому магічному знаряддю. Принаймні одне мене втішило: леді теж ледь утрималася на ногах. Вона скрикнула, але незрозумілий предмет із рук не випустила.

Наступної миті постать її огорнулася слабким поліхромним мерехтінням, і я зрозумів, що то була за річ. Щойно я спрямував силу Лоґрусу проти Козиря. Тепер мусив дістатись її, щоби дізнатися, хто вона така.

Але, кинувшись уперед, я зрозумів, що не встигаю: вона зникне раніше.

Хіба що...

Зірвавши із передпліччя Фракір, я метнув її вздовж лінії сили