Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Вихователька обернулася до Аделіни й поглянула на неї. Та сиділа непорушно, дивлячись поперед себе широко розкритими невидющими очима. На ній була не та сукня, що її бачила Естер кілька хвилин тому, і волосся було не розтріпане, а заплетене в косу.
Естер звела на лікаря очі, сповнені безмежного здивування. Її дихання ніяк не поверталося до нормального ритму. Раціонального пояснення тому, що вона побачила у полі, не було.
— Мабуть, я з глузду з’їхала, — ошелешено прошепотіла вона. Її зіниці розширилися, ніздрі затремтіли. — Я бачила примару!
На очах у неї з’явилися сльози.
Вигляд колеги, доведеної до такого безпорадного і розпачливого стану, збудив у доктора Модслі абсолютно несподіване почуття. Досі він, як науковець, щиро захоплювався освіченістю й поміркованістю Естер, але тепер у ньому прокинувся суто чоловічий інстинкт. На вияв жіночої слабкості він відповів пристрасними обіймами і гарячим поцілунком.
Естер не опиралася.
…Підслуховування під дверима не є виявом поганих манер, якщо воно робиться в ім’я науки, а в дослідженні свого чоловіка місіс Модслі продемонструвала неабиякий талант науковця. Поцілунок, що став такою несподіванкою для лікаря й Естер, зовсім не захопив зненацька місіс Модслі, яка вже давно очікувала чогось подібного.
Вона рвучко розчинила двері й у пориві ображеної доброчинності влетіла до приймальні.
— Я буду вам дуже вдячна, міс, якщо ви покинете цей будинок — і негайно, — холодно звернулася вона до Естер. — По дитину пришлете Джона з каретою. — Потім повернулася до чоловіка: — А з тобою ми ще з’ясуємо стосунки.
Експеримент завершився. А разом із ним — і багато чого іншого.
Джон забрав Аделіну. Ні доктора Модслі, ні його дружини він удома не застав, але дізнався про вранішні події від служниці.
Удома Джон поклав дівчину спати в її старе ліжко у старій кімнаті і вийшов, залишивши двері прочиненими.
Еммеліна, яка тинялася в той час у лісі, звела голову вгору, понюхала повітря, як це роблять собачата, і вирушила навпростець додому. Вона увійшла через кухонні двері, відразу ж попрямувала до сходів, зійшла нагору, переступаючи при цьому через двоє східців за раз, і, не вагаючись, розмашисто покрокувала до своєї старої кімнати. І зачинила за собою двері.
А що ж Естер? Ніхто не бачив, як вона повернулася до будинку, ніхто не бачив, як вона поїхала. Та коли наступного ранку Хазяйка постукала до неї, виявилося, що кімната міс Барроу порожня.
* * *
Я виринула з магічних глибин розповіді й знову опинилася в яскраво освітленій бібліотеці міс Вінтер, серед книжок і дзеркал.
— То куди ж поділася Естер? — спитала я.
Міс Вінтер окинула мене невдоволеним поглядом.
— Уявлення не маю. А яка різниця?
— Але ж вона кудись поїхала?
Оповідачка знову поглянула на мене скоса.
— Міс Лі, не годиться приділяти таку увагу другорядним персонажам. Вони як з’являються, так і зникають, а коли зникають, то назавжди. Та й край.
Я просунула олівець у пружинне кріплення записника і рушила до дверей, але на порозі обернулася.
— До речі, звідки вона приїхала?
— Заради всього святого! Вона ж була усього-на-всього гувернанткою! Її персона є абсолютно незначущою, кажу вам.
— Напевне, вона мала рекомендації з попереднього місця роботи. Або ж якусь анкету з домашньою адресою. Може, її агентство прислало?
Міс Вінтер заплющила очі, і на її обличчі з’явився стражденний вираз.
— Гадаю, усі подробиці ви знайдете в містера Ломакса, повіреного у справах родини Енджелфілдів. Але не думаю, що вони стануть вам у пригоді. Мені краще знати, бо це моя історія. Його контора розташована в Бенбері, на Маркет-стрит.
Тієї ж ночі я написала листа до містера Ломакса.
У пошуках Естер
Наступного ранку, коли Джудіт принесла мені на таці сніданок, я віддала їй листа для містера Ломакса, а вона витягла з кишені фартуха конверт, призначений мені. Я відразу ж упізнала батьків почерк. Читати батькові листи для мене завжди велика втіха, і цей лист не став винятком. Він сподівався, що в мене все гаразд. Цікавився, як просувається моя робота. Прочитав химерний і захопливий роман датського автора дев’ятнадцятого століття. Коли приїду, дасть почитати й мені. На аукціоні натрапив на купу листів, датованих дев’ятнадцятим сторіччям, якими ніхто не цікавився. Придбав їх про всяк випадок — може, я зацікавлюся. Чи існують у реальному житті приватні детективи? Можливо, й існують, але чи не впорається дослідник генеалогії з цією роботою не гірше за приватного детектива, а може, навіть краще? У нього є знайомий чолов’яга з необхідним досвідом та навичками, а якщо пригадати, то за тим паном є невеличкий борг: він інколи приходив до крамниці і користувався альманахами. Якщо я й досі не полишила наміру продовжувати пошуки, то ось його адреса. І, нарешті, як у кожному листі, добродушні, але вихолощені слова: Мама тебе любить і шле тобі привіт.
Цікаво, вона дійсно просила його передати мені привіт? Наприклад, батько каже їй: «Ось збираюся написати Марґарет листа». А вона кидає у відповідь — недбало, але з теплотою в голосі: «Перекажи їй привіт і скажи, що я її люблю».
Ні, не можу я такого уявити. Ніяк. То батькові слова, він сам їх додав. Навіть без відома матері. Навіщо він це написав? Щоб зробити мені приємність? Щоб мати і справді відчула те, що він від її імені писав мені, — щоб полюбила мене? Ці безглузді спроби зблизити нас — для кого він робив їх? Для мене чи для неї?.. Марна справа! Ми з матір’ю були наче два континенти, що повільно, але невблаганно віддаляються один від одного. А батько скидався на будівничого, який зводить мости: він безуспішно намагався поєднати два непоєднуваних береги.
Був іще один лист; він надійшов до крамниці, і батько вклав його у свій. Його написав мені професор права, звернутися до якого порекомендував батько.
Шановна міс Лі!
Я й не гадав, що Айван Лі має доньку, але тепер я це знаю і дуже радий познайомитися з Вами. А ще більше я радий Вам допомогти. Офіційне свідоцтво про смерть — це, як Ви й гадали, легальне підтвердження факту смерті людини, про місцеперебування якої нічого не було відомо впродовж часу настільки тривалого, що в цій ситуації смерть є єдиним раціональним припущенням. Основною функцією цього свідоцтва є уможливити передання маєтності зниклої особи в руки її спадкоємців.
Я вдався до необхідних досліджень і знайшов усі документи стосовно конкретного випадку, що вас цікавить. Містер Енджелфілд, про якого ви згадуєте, був,