Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Під час ремонту дах спочатку розбирають, а вже потім лагодять. Дірки, що їх залишив покрівельник, були навіть більшими за початкові. Лежати на долівці горища і ніжитися у лагідному промінні сонця — то було одне, а коли крізь дірки лив дощ — то було зовсім інше. Дошки підлоги поволі розм’якли, й вода почала проникати на нижні поверхи. З’явилися місця, де ступати було вже небезпечно, бо дошки прогиналися під ногами. Через якийсь час вони проваляться, і крізь діру можна буде спокійнісінько розглядати нижню кімнату. Цікаво, а коли з горища можна буде зазирнути до бібліотеки? А чи скоро проваляться всі підлоги — щоб можна було з льоху дивиться крізь чотири поверхи на небо? Га?..

Божі дороги годі збагнути. Шляхи, якими рухається вода, так само незбагненні. Коли вона потрапляє до будинку, сила тяжіння впливає на неї не напрямý, а опосередковано. У стінах і під долівкою знаходить вона потаємні річища й протоки; вона просочується і дзюркотить у найнеймовірніших напрямках, виходячи на поверхню у найнесподіваніших місцях. По всьому будинку було розкладено ганчірки для всотування вологи, але ніхто їх ніколи не викручував; у тих місцях, де накрапала вода, було розставлено мідниці й каструлі, але вони швидко переповнювалися, й нікому не спадало на думку їх спорожнити. Від постійної вологості почав відпадати тиньк і став кришитися будівельний розчин між цеглинами. Дошки ж на горищі вже можна було розхитати рукою, як гнилі зуби.

І як же серед усього цього хаосу почувалися двійнята?

Естер і лікар завдали їм серйозної травми. Сестрам ніколи вже не судилося стати такими, як раніше, — шрам залишиться назавжди. Однак кожна із сестер відчувала цей шрам по-своєму. Аделіна зовсім не пам’ятала того періоду, який сестри провели нарізно: здавалося, втративши Еммеліну, вона втратила себе. Їй було однаково, скільки тривала темрява, яка пролягла між їхнім розлученням та возз’єднанням, — чи рік, чи одну секунду. Тепер це не мало значення. Лихо скінчилося, й Аделіна знову ожила.

З Еммеліною ж усе було інакше. У неї не сталося втрати пам’яті, й тому вона не зазнала полегшення. Вона страждала довше і дужче. У перші тижні розлучення кожна секунда була для неї агонією. Це нагадувало муки після ампутації, коли припиняється дія анестезії. Ледь не божеволіючи з болю, Еммеліна із жахом збагнула, як багато може стерпіти людина і при цьому не вмерти. Та мало-помалу, тяжко, клітинка за клітинкою, почала вона видужувати. Настав час, коли пекучий біль у всьому тілі зник, залишившись тільки в серці. А потім і до серця повернулася здатність відчувати не тільки горе, а й щось іще. Коротше кажучи, Еммеліна пристосувалася до відсутності сестри. Вона навчилася жити окремо від неї.

Тепер вони возз’єдналися і знову стали двійнятами. Та Еммеліна змінилася. Суттєво змінилася, хоча Аделіна не відразу про це здогадалася.

Спочатку сестри не відчували нічого, крім радісного захвату від возз’єднання. Вони стали нерозлучні: куди одна, туди й друга. Вони гасали між дерев у класичному парку, граючись у хованки; ця гра скидалася на повторення нещодавно пережитої втрати й нового єднання. Здавалося, Аделіна ніколи не втомиться від цієї гри. Але мало-помалу почали нагадувати про себе давні антагонізми. Еммеліна бажала робити одне, Аделіна — інше, в результаті все закінчувалося сваркою і бійкою. І, як і раніше, Еммеліні майже завжди доводилося коритися. Її новому, поки що прихованому я, такий стан справ не подобався.

Хоча колись Еммеліна і любила Естер, зараз вона за нею не сумувала. Під час експерименту ця любов зійшла нанівець. Зрештою, це ж Естер розлучила її із сестрою. Крім того, Естер так захопилася складанням звітів про перебіг експерименту, що, сама того не усвідомлюючи, занедбала Еммеліну. Опинившись у такій незвичній самотності, Еммеліна шукала розради. Вона вигадувала собі ігри та розваги, від яких діставала дедалі більше задоволення. І тепер вона не збиралася від них відмовлятися лише тому, що сестра повернулася.

На третій день після возз’єднання Еммеліна втекла з класичного парку і тишком-нишком пішла до більярдної кімнати, де переховувала колоду карт. Лігши на живіт посеред оббитого зеленим сукном столу, вона почала розкладати простенький пасьянс. У цій грі Еммеліна завжди вигравала: саму гру було задумано так, що гравець не міг програти. І щоразу, здобуваючи перемогу, дівчинка відчувала радісний захват.

У розпалі гри Еммеліна раптом нахилила голову, наче до чогось прислухаючись. Ні, вона не почула нічого. Але якимось внутрішнім чуттям, що завжди було настроєне на сестру, Еммеліна дістала сигнал: Аделіна гукає її. Та Еммеліна цей сигнал проігнорувала. Їй ні´коли. З Аделіною вона побачиться пізніше. Коли скінчить гру.

А через годину до кімнати, як буря, увірвалась Аделіна з перекошеним люттю обличчям. Вона притьмом видерлася на стіл і, охоплена істеричною злобою, накинулася на сестру.

Захищатися Еммеліна ніколи не вміла. Вона не поворухнула й пальцем, не видала ані звуку.

Аделіна, вимістивши на ній свою лють, кілька хвилин стояла мовчки, дивлячись на сестру. На зелене сукно капала червона кров. Скрізь були розкидані гральні карти. Еммеліна лежала, скрутившись калачиком, і плечі її конвульсивно здригалися.

Аделіна повернулася й пішла геть.

Еммеліна ж залишалася там, де й була, на столі, аж поки Джон не знайшов її через кілька годин. Він відніс бідолаху до Хазяйки, а та змила кров з її волосся, поклала на око компрес і обробила синці настоєм ліщини.

— Цього б не трапилося, якби тут була Естер, — зітхала Хазяйка. — Коли ж вона повернеться?..

— Вона більше не повернеться, — відповів Джон якомога стриманіше.

Але й він був невдоволений тим, що сталося з Еммеліною.

— Ніяк не второпаю, — кректала Хазяйка, — чому це Естер отак узяла й поїхала! І слова не сказала. Що ж могло трапитися? Може, якась біда… Може, з рідними якесь лихо…

Джон похитав головою. Він уже сто разів чув, як його подруга висловлювала нав’язливу думку, ніби Естер має повернутися. Уже все село знало, що вона ніколи не повернеться. Служниця подружжя Модслі чула все. Вона божилася, що не тільки чула, а й геть усе бачила, натякаючи на пікантні подробиці. У селі вже не лишилося жодного мешканця, який би не знав, що непоказна гувернантка крутила роман із лікарем.

Тож цілком закономірно, що одного дня чутки про поведінку Естер (у селі це слово, вимовлене з багатозначною інтонацією, означало саме погану поведінку) досягли вух Хазяйки. Спочатку вона страшенно обурилася і