На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Собак, — прошипів Северард у вухо задиханому купцю, саджаючи його назад на стілець.

— Вона їх обожнює. Дресирує, щоб вони робили всілякі трюки.

Ґлокта зціпив губи.

— Знаєш, як дресирують собак?

Хорнлах все ще хапав ротом повітря, зігнувшись на стільці, його очі сльозились — говорити він поки не міг.

«Досі на стадії риби, яку раптово витягнули із води. Рот то стуляється, то розтуляється, а звуків нуль».

— За допомогою повторення, — сказав Ґлокта. — Повторення, повторення і ще раз повторення. Ти змушуєш собаку виконати трюки сто разів підряд, а потім починаєш усе спочатку. Вся справа у повторенні. І якщо хочеш, щоб собака гавкала за командою, треба не шкодувати батога. Ти, Хорнлаху, погавкаєш для мене перед Відкритою Радою.

— Ти божевільний! — закричав мерсер, озираючись навколо. — Ви всі божевільні!

Ґлокта показав свою беззубу посмішку.

— Нехай буде так. Якщо тобі від цього легше.

Він повернувся до паперу, що тримав в руці.

— Як тебе звати?

В’язень зглитнув слину.

— Гофред Хорнлах.

— Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?

— Так.

— Ще й більш од того, одним із заступників магістра Каулта?

— Так!

— Чи правда, що ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Величність короля? Чи правда, що ти найняв убивцю, щоб умисно позбавити життя десятьох підданців Його Величності? Чи правда, що ти діяв за наказом магістра Костера дан Каулта, який є головою Гільдії мерсерів?

Хорнлах у розпачі оглянув присутніх. Фрост і Северард не зводили з нього погляду.

— Ну? — запитав Ґлокта з вимогою.

Купець заплющив очі.

— Так, — проскиглив він.

— Що кажеш?

— Так!

Ґлокта усміхнувся.

— Прекрасно. Отже, як тебе звати?

Чай і помста

— Гарний край, чи не так? — запитав Баяз, розглядаючи скелясті узгір’я обабіч дороги.

Коні поволі торували шлях, і їхній рівномірний тупіт суперечив Лоґеновому відчуттю тривоги.

— Хіба?

— Ну, звісно, що чужинцю, котрий не знає тутешніх законів, буде непросто. Цей край суворий і нещадний, але водночас є в ньому і щось шляхетне. — Перший з-поміж магів обвів рукою краєвид і з насолодою вдихнув холодне повітря. — Цей край чесний і цільний. Найкращий меч не обов’язково сяє найяскравіше. — Він обернувся, легко погойдуючись у сідлі. — Ти мав би про це знати.

— Я би не сказав, що бачу красу цього краю.

— Ні? А що ти в такому разі бачиш?

Лоґен окинув поглядом стрімкі, трав’яні схили з острівцями осоки і коричневого дроку, нашпиговані сірим камінням і жменьками дерев.

— Я бачу поле, яке аж проситься для битви. Якщо прибути сюди першим.

— Справді? Чому так?

Лоґен вказав на горбкувату вершину неподалік.

— Якщо розмістити лучників на стрімчаку, то з дороги їх не буде видно, а за скелями можна сховати більшу частину піхоти. На схилах добре було би залишити кілька легкоозброєних солдатів, щоб заманити ворога якомога вище.

Він вказав на колючі кущі, що росли нижче на схилах.

— Треба дати їм трохи просунутись, а коли вони застрягнуть, пробираючись крізь чагарники, можна пустити стріли. Коли зверху на голови сиплються стріли, тут не до веселощів. Зверху стріли летять швидше і дальше, а впиваються глибше. Це розіб’є стрій ворога. Коли вони дістануться скель, то будуть украй втомлені і деморалізовані. Саме в цю мить і треба наступати. Група карлів, що вискакують з-за каменів і налітають зверху, жвавих, азартних і злих, наче демони, бійців, — таке кого завгодно зломить.

Лоґен прищурено вдивився у схил пагорба. Він бував по обидва боки таких барикад, але приємного в обох випадках було мало.

— Ну, а якби вони затримались, то їх могли би прикінчити кілька вершників за тими он деревами. Коли на тебе з потаємного місця вилітає кілька Іменитих, тобто найзагартованіших бійців — це страшна штука. Ось тоді вони і спробують дати драла. Але коли ти смертельно втомлений, то далеко не втечеш. А це означає, що будуть полонені, а полонені — це викуп або, принаймні, легка здобич, яку можна знищити. Я бачу різню, або ж грандіозну перемогу — залежно від того, на якому боці доведеться опинитись. Ось що я бачу.

Баяз усміхнувся, киваючи в такт повільному руху свого коня.

— Чи не Столікус сказав, що місце бою повинне бути найкращим другом полководця, щоб не стати його найзлішим ворогом?

— Ніколи про такого не чув, але він цілком правий. Це гарне поле бою, якщо прибути сюди першим. Вся хитрість в тому, щоб прибути першим.

— Дійсно. Однак війська у нас все одно немає.

— За цими деревами кілька вершників сховати навіть легше, аніж цілий загін. — Лоґен зиркнув краєм ока на чаклуна. Той зручно вмостився у сідлі і насолоджувався приємною прогулянкою на природі. — Навряд чи Бетод оцінить твою пораду, та й у мене з ним уже купа давніх порахунків. Він поранений у найболючіше місце — гордість. Він жадатиме помсти. Ой, як жадатиме!

— О, так, помста. Найулюбленіша розвага північан. Її популярність досі не згасає.

Лоґен похмуро оглянув дерева, скелі, вигини на краях долини… Безліч місць, де можна зачаїтися.

— Тут, у горах, нас шукатимуть люди Бетода. Невеличкі загони досвідчених і загартованих у битвах бійців, на добрих конях і з доброю зброєю, знайомих із місцевістю. Тепер, коли Бетод підкорив усіх своїх ворогів, для нього відкрита уся Північ. Вони можуть підстерігати там, — він показав вперед на каміння біля дороги, — чи за цими деревами, чи за тими. — Малакус Кей, який їхав попереду на в’ючному коневі, нервово озирнувся навкруги. — Вони можуть бути де завгодно.

— Тебе це лякає? — запитав Баяз.

— Мене усе лякає, але я цьому тільки радий. Страх — товариш жертви. Саме він допоміг мені стільки прожити. Мертві не відають страху, але ставати одним із них я не бажаю. Бетод відправить людей і до бібліотеки.

— О так, аби спалити мої книги і тому подібне.

— Тебе це лякає?

— Не дуже. На каменях поряд із брамою є слово Джувенса, яке до цього дня зберегло свою силу. Кожен, хто замислив щось лихе, не зможе навіть близько підійти. Уявляю, як люди Бетода блукатимуть навколо озера під дощем, поки у них не скінчиться провізія, весь цей час дивуючись, що їм ніяк не вдається знайти величезну бібліотеку. Тому ні, не лякає, — радісно відповів чаклун, чухаючи бороду. — Я б зосередився на нашій ситуації. Як вважаєш, що станеться, якщо нас упіймають?

— Бетод уб’є нас, і то у найнеприємніший спосіб, який зможе вигадати. Якщо, звичайно, він не збирається нас помилувати, обмежившись попередженням.

— Це малоймовірно.

— Я так само думаю. Наш єдиний шанс — рушити до Вайтфлоу, спробувати перебратись через річку в Енґлію,