На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Джезаль закліпав. Це вже не було цікаво. Це вже було грубо.
— Зачекай, ти навіть не уявляєш, як це…
— Ой, та перестань уже нити! Скільки тобі рочків — п’ять? Може, ти, дитинко, знову захотів мамусиної циці?
Він не вірив своїм вухам. Як вона сміє?!
— Моя мати померла, — сказав він.
Ха! Тепер вона має відчути себе винною і вибачитись. Але де там!
— Померла? Ну і добре — їй принаймні не треба слухати твоє кляте скиглення! Ви, розбещені багаті хлопчики, всі на один копил. Вам дають усе, що заманеться, а ви здіймаєте істерику, бо треба раз зігнутися! Ви жалюгідні! Мене від вас, блядь, аж нудить!
Джезаль витріщився. Його обличчя горіло і пекло так, ніби йому дали ляпаса. І краще було би, якби це був ляпас. З ним ще ніколи у житті так не говорили. Ніколи! Це було гірше, ніж розмова із Ґлоктою. Значно гірше, і значно неочікуваніше.
Джезаль збагнув, що досі стоїть із роззявленим ротом. Він різко закрив рот, зціпив зуби, брязнув келихом по столу і підвівся, щоб піти геть. Капітан саме повернувся до дверей, коли вони раптом відчинилися, і вони з майором Вестом втупились одне в одного.
— Джезале, — сказав Вест, який спочатку виглядав просто здивованим, але коли помітив свою сестру, що розкинулась на лаві, здивування доповнила підозра. — Що ти тут робиш?
— Е… Насправді я прийшов поговорити з тобою.
— Невже?
— Так. Але це може зачекати. У мене є ще важливіші справи.
І Джезаль проштовхнувся повз свого товариша у коридор.
— Що тут діється? — почув він слова Веста, виходячи з кімнати. — Ти що, п’яна?
Лють Джезаля з кожним кроком росла і росла, аж поки не почала його душити. Його образили! Жорстоко і незаслужено образили! Стискаючи і розтискаючи кулаки, він зупинився посеред коридору, тремтячи від гніву, форкаючи носом так, наче щойно пробіг десять миль. Та ще й жінка! Жінка! Крім того, ще й клята простолюдинка! Як вона посміла? Він гайнував на неї час, сміявся з її жартів, вважав її привабливою! Така увага мала би бути їй за честь!
— Йобана сука! — видихнув він собі під ніс.
Джезаль був не проти повернутись і сказати їй це в обличчя, але було вже запізно. Він озирнувся, шукаючи, що можна вдарити. Як відплатити їй? Як? І тут його осяяло.
Довести їй, що вона помилялася.
Так, справді. Довести їй і тому покаліченому виродку Ґлокті, що вони неправі. Він покаже їм, як вміє трудитись. Покаже, що він не дурень, не брехун і не мамин мазунчик. Що більше Джезаль про це думав, то більше бачив у цьому сенсу. Він виграє клятий Турнір, ось що! Це швидко зітре усмішечки з їхніх облич!
Джезаль жваво рушив коридором, а в його грудях почало зароджуватись нове, досі незнайоме відчуття. Відчуття мети. Так, саме це. Можливо, ще не надто пізно для пробіжки.
Як дресирують собак
Практик Фрост стояв біля стіни — абсолютно нерухомо, в абсолютній тиші, практично непомітний в густій темряві, немовби був частиною будівлі. Впродовж години, якщо не більше, альбінос ні разу не поворухнувся: не ворухнув ногою, не кліпнув, не дихнув так, щоб Ґлокта помітив той видих, а його очі були прикуті до вулиці перед ним.
Сам Ґлокта, навпаки, лаявся, совгався, морщився, чухався й облизував порожні ясна.
«Чого вони так довго? Ще кілька хвилин, і я, чого доброго, засну, гепнуся у смердючий канал і втоплюсь. Ото буде сміхота».
Він поглянув на маслянисту, смердючу воду, що хлюпала і заходилася брижами внизу.
«Біля доків знайшли тіло, роздуте від морської води, таке страшне, що й годі впізнати…»
Фрост у темряві торкнувся його руки і вказав м’ясистим білим пальцем на дальній кінець вулиці. У їхній бік повільно рухалося троє чоловіків. Вони йшли ледь вихлюватою ходою, притаманною людям, які проводять багато часу на кораблі і звикли втримувати рівновагу на хиткій палубі.
«Ось і перша половина нашої маленької компанії. Краще пізно, ніж ніколи».
Трійця моряків дійшла до середини мосту, що простягався над каналом, і зупинилася десь за двадцять кроків від них. Ґлокта добре чув звучання їхніх голосів — зухвале, впевнене, із просторічним акцентом. Він відсунувся ще глибше у тінь.
Тепер кроки долинули з протилежного боку — цього разу швидші. Вулицею спішило ще двоє чоловіків. Один із них, довгов’язий чоловік у дорогому хутрі, підозріло роззирався навкруги.
«Це, певно, Гофред Хорнлах, старший мерсер. Наша людина».
Його супутник мав на поясі меч, а на плечах ніс важку дерев’яну скриню.
«Слуга й охоронець, або і те, й інше. Він нам не цікавий».
Коли вони наблизились до моста, Ґлокта відчув, як волосся на його шиї настовбурчилось. Хорнлах швиденько перекинувся парою слів з одним із моряків — тим, котрий мав пишну коричневу бороду.
— Готовий? — прошепотів він до Фроста.
Практик кивнув.
— Ані руш! — загорлав Ґлокта. — В ім’я Його Величності!
Слуга Хорнлаха різко обернувся, з грюкотом кинувши скриню на міст, і потягнувся за шпагою.
Із темряви по інший бік дороги долинув тонкий бренькіт тятиви. Слуга здивовано форкнув і повалився ниць. З тіней вигулькнув практик Фрост і важкою ходою рушив дорогою.
Хорнлах спершу вирячився на труп свого охоронця, а тоді перевів погляд на кремезного альбіноса. Потім обернувся до моряків.
— Допоможіть мені! — закричав Хорнлах. — Зупиніть його!
Їхній ватажок лише всміхнувся.
— Це навряд.
Двійко його супутників неспішно перегородили міст. Мерсер, спотикаючись, відсахнувся і зробив нерішучий крок в сторону тіней по інший бік каналу. В проході перед ним з’явився Северард, на плечі якого покоївся арбалет.
«Якби то був не арбалет, а букет квітів, могло би здатися, що він іде на весілля. Ніколи не подумаєш, що він щойно вбив людину».
В оточенні
