На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Баяз вирячився на нього. Лоґен вперше за весь час побачив на обличчі мага вираз здивування. Малакус Кей прокашлявся.
— Я би не проти знати, — сказав він тихенько, дивлячись з надією на свого вчителя.
— Так, — пробурмотів Баяз, — тільки тебе ніхто не питає.
Усе пішло під три чорти десь ополудні. Лоґен саме починав думати, що їм, можливо, вдасться щасливо дістатися Вайтфлоу, а то й навіть дожити до кінця тижня. Здавалось, він розслабився всього на мить. Але, на жаль, саме ця мить була важливою.
Все ж, варто визнати, ворог підготувався, як слід — обрали гарне місце для засідки і прив’язали до копит коней дрантя, щоб приглушити звук. Якби з ними був Тридуба, він міг би це помітити, бо орієнтувався на місцевості, як ніхто інший. Якби поряд був Шукач, він міг би їх відчути, бо мав для цього гарний нюх. Однак ні того, ані іншого не було поряд. З мерців нема користі.
Коли вони обігнули сліпий поворот, на дорозі звідкись узялись троє вершників. Це були загартовані воїни, добре озброєні і в добротних обладунках, і хоча їхні лиця були замурзані, але зброя начищена. Той, котрий стояв справа, був присадкуватим і дужим, майже без шиї. Зліва — довгов’язий, із маленькими холодними очками. У обох були круглі шоломи, потерта кольчуга та довгі списи, які вони тримали напоготові. Їхній ватажок сидів на коні, як мішок з ріпою, розвалившись у сідлі з невимушеністю досвідченого вершника. Він кивнув Лоґенові.
— Дев’ятипалий! Із бріннів! Кривава Дев’ятка! Радий тебе знову бачити.
— Чорноногий, — пробурмотів Лоґен, натягнувши на обличчя дружню посмішку. — Мені б також було приємно тебе бачити, якби не обставини нашої зустрічі.
— Ну, маємо те, що маємо.
Поки вони говорили, старий воїн повільно оглядав Баяза, Кея і Лоґена, виділяючи їхню зброю, або, точніше, її відсутність, і розробляв подальший план дій. Менш тямущий суперник міг би вирішити, що перевага на його боці, але Чорноногий був Іменитим і аж ніяк не дурнем. Його очі спинилися на руці Лоґена, яка повільно тягнулася до руків’я меча, і він повільно похитав головою.
— Ніяких фокусів, Кривава Дев’ятко. Ти ж бачиш, що діватися нікуди. — І він кивнув на дерева за їхньою спиною.
У Лоґена стиснулося серце. Щоб довершити пастку, до них наближалися ще двоє вершників, приглушені копита їхніх коней ледь чутно торкалися пухкої землі при дорозі. Лоґен закусив губу. Чорноногий був правий, чорт забирай. Четверо вершників почали наближатись, погойдуючи опущеними списами. їхні обличчя були суворими і зосередженими. Малакус Кей лише перелякано дивився на них, його кінь задкував. Баяз приємно усміхався, немов вершники були його найкращими друзями. Лоґен би не відмовився від дрібки самовладання чаклуна. Його власне серце гупало як скажене, в роті пересохло.
Чорноногий подав свого коня вперед — одна його рука стискала руків’я сокири, а друга лежала на коліні. Він навіть не торкався поводів. Чорноногий був майстерним вершником, і цим уславився. Ось що трапляється, коли людина відморожує всі пальці на ногах. Звісно, на коні їхати швидше, ніж іти пішки, але у боях Лоґен надавав перевагу твердій землі під ногами.
— Краще вам піти разом із нами, — сказав старий воїн, — всіляко краще.
Лоґенові було важко з цим погодитись, але шансів у нього не було жодних. Може, меч і має голос, як казав Баяз, але якщо хочеш скинути людину з коня, спис — в біса зручна штука, а тих списів наближалося аж чотири. Він потрапив у пастку — з чисельною перевагою, заскоченим зненацька, та ще й з негодящою для даної ситуації зброєю. Вже вкотре. Залишається тільки зволікати час і покладатися на випадок. Лоґен прокашлявся, силкуючись приховати страх.
— Ніколи би не подумав, що ти побратаєшся з Бетодом, Чорноногий. Хто-хто, а тільки не ти.
Старий воїн почухав довгу, кошлату бороду.
— По правді, я був один з останніх, але зрештою я теж скорився, як і всі інші. Не скажу, що мене це втішило, але що вдієш. Краще віддай мені клинок, Дев’ятипалий.
— А як же стариган Ял? Хочеш сказати, що він теж вклоняється Бетоду? Чи ти просто знайшов собі кращого хазяїна?
Цей випад анітрохи не зачепив Чорноногого. На його обличчі проглядалися лише сум і втома.
— Ніби ти не знаєш, що Ял упокоївся, як і більшість наших. Ні Бетод, ні його сини як хазяї мені не до вподоби. Ніхто не любить цілувати товсту дупу Скейла чи худу дупу Кальдера. Кому, як не тобі про це не знати. А тепер віддавай меч — час іде, а перед нами ще довга дорога. Ми можемо так само побалакати, коли ти будеш без зброї.
— Ял помер?
— Еге, — підозріло відказав Чорноногий. — Він запропонував Бетодові двобій. Хіба ти не чув? Його вбив Страховидло.
— Страховидло?
— Ти що, з печери не вилазив?
— Можна і так сказати. То що це за Страховидло?
— Не знаю, що воно таке.
Чорноногий нахилився з сідла і сплюнув у траву.
— Я чув, що він і не людина взагалі. Кажуть, що те стерво Кориб викопало його з-під гори. Хто його знає? Так чи інакше, це новий поєдинник Бетода, і він значно мерзенніший за попереднього — ти вже вибач.
— Вибачаю, — відповів Лоґен. '
Чоловік з короткою шиєю підступив ближче. Мабуть, навіть занадто близько — вістря його списа зависло всього за пару футів від Лоґена. Достатньо, щоб ухопитися. Напевно.
— Стариган Ял був сильним воїном.
— Ага. Саме тому ми за ним і йшли. Але зрештою це йому не допомогло. Страховидло побив Яла. Побив ущент, як собаку. Він залишив його в живих, якщо це можна так назвати, щоб нам усім був приклад, але прожив стариган недовго. Більшість з нас одразу і здалася — ті, в кого були жінки та діти. А який сенс тягти сірка за хвіст? Проте високо в горах ще досі залишились люди, які не бажають схилятися перед Бетодом. Той
