Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

Ми проводили час у капітанській каюті, з напруженням ждучи бодай якого-небудь сигналу з простору. Але все було даремно. Тихо шепотів ефір, потріскували якісь розряди, екран прорізували яскраві спалахи. Але сигналу від рідної системи не було.

Ось і зараз Василько чергує біля апарата зв’язку, а я пишу ці спогади. Я втомилася ждати. Ждати коханого мужа, ждати вісті з Землі. Я втомилася і не приховую цього. Мені важко. Але я чесно признаюся перед собою, перед своєю совістю: дай мені нове життя, і я повторю все спочатку! Тільки так… Тільки так!

Ми побудували кілометрів за три від ракети велике містечко. Ми назвали його Агоон, що значить мовою щоа — Світло. Хай буде це перше місто на Му вогнищем Світла і Знання.

Щоа вже вживають деякі знаряддя праці, мурують будинки, знають рахунок. Вони копають руду і витоплюють її. Вони будують вози на двох колесах. Я порадила їм запрягати в них диких, неповоротких, але дуже сильних тутонів. Вже два роки, як Туара з групою молодих щоа займається їх прирученням. Дев’ять тутонів добре працюють. Це страшенно тішить і радує щоа. Дуже багато допомагає їм Василько. Він учить малих дітей щоа, підказує їм форми деяких знарядь праці.

Вчора Василько розмріявся. Він з любов’ю говорить про щоа, про їхні здібності. Він мріє про той час, коли на Му розквітне висока цивілізація, як і на рідній Землі.

Я щаслива, що в нас з Іваном такий син. Батько навіть не знає про це. Коли він прийде сюди — а він прийде, я знаю, — це буде для нього найбільшим сюрпризом.

Ми щиро поглянемо йому в очі, бо вірно виконуємо місію свою. Світло Знання Землі вже сяє для темних щоа. І недаремно ми прожили так багато років на Му.

Ми зібрали безліч зразків флори і фауни, мінералів і порід. Ми визначили багато даних астрономічних і метеорологічних, етнографічних і геологічних, якщо можна вжити для іншої планети частку «гео».

Тільки б зустрітися. Поглянути в очі, в рідні очі коханого, відчути його серце біля свого.

Двері каюти, де сиділа Марія, різко відчинилися. З’явилося обличчя Василька. Він тривожно дивився на матір.

— Що тобі, синку? — запитала Марія, закриваючи блокнот.

— Матусю… Поспіши до керівної каюти. Якась передача. Я боюся повірити, але мені здається, що це Земля.

Марія скочила з крісла, захиталася. Василько підхопив її, підтримав. Обличчя в неї зблідло, очі заплющилися.

— Що тобі, матусю? — злякано крикнув син.

— Нічого, нічого, — шепотіла вона. — Це добре. Не бійся. Від потрясіння… радісного… теж буває… Веди мене, сипку.

Потьмяніло все навколо, не видно, де двері, де стіни. Ноги стали як вата. А ось і керівна каюта. Мерехтять екрани. Чути мелодію, вона одноманітна, вона повторюється Знайоме щось! Позивні! Ну звичайно — це позивні!

Серце завмирає від хвилювання. Марія сідає в крісло, кладе Руки на пульт. Ось відрегулювати трохи… Що це? Невже не сниться? Невже це насправді?

— Синку! Яка радість! Васильку, це вона — вітчизна!

На екрані, серед темряви Космосу, справді виник гігантський купол Сонячного Острова…

На світанку Заграва вийшов з кам’яного притулку, вмився з потоку, що гримотів між базальтовими скелями поряд. Критично оглянув себе, схилившись над спокійною ковбанькою біля берега. Відбиток у воді показав зовсім сиве волосся, довгу бороду, поношене вбрання.

Іван зітхнув, сумовито всміхнувся.

«Якби не спеціальний комбінезон, — подумалось йому, — вже довелося б прогулюватись по чужій планеті в костюмі Адама або, в кращому разі, у шкурі якоїсь тварини. Зустрінемось — не впізнає Марія. П’ятнадцять років розлуки перетворили його в діда. Та дарма! Аби побачити її, поглянути в рідні очі! Мені було невимовно важко одному, а їй! Що витерпіла вона?»

Заграва підійшов до притулку, покликав робота.

Друг жваво вийшов з отвору надвір, запитав:

— Що бажає капітан?

— Пора в путь, Друг.

— Я готовий, капітане. Інформація моєї пам’яті підказує, що вже недалеко до ракети. Залишилось вісімдесят два кілометри сто сімнадцять метрів до того місця, де мене зіпсували.

— Гаразд, гаразд. Друг. Ти молодець. Забирай наші припаси і рушай. Треба дати сигнал щоа.

Робот пішов до притулку забрати речі, деякі припаси. Заграва оглянув стійбище. В тумані, що оповивав ущелину, виднілися, скільки оком кинь, гостроверхі тимчасові притулки. Де-не-де бовваніли постаті щоа — вартові.

Побачивши Наставника, вони закричали. Юрби щоа з’явилися в ущелині. Почувся гомін, шум.

Сходив Усо. Рожевіли вершини. По той бік потоку блищали хащі дерев. Туди лежав шлях через брід.

З сусідньої печери вийшов Ітиней. За ним Адаон. Вони наблизились до Наставника.

Заграва помітив, що Ітиней чомусь похмурий. Його обличчя посіріло, щетина навколо голови опала, погляд був опущений донизу.

— Що з тобою, Ітиней? — запитав Заграва.

Вожак якусь хвилю помовчав одвернувшись. Потім, певно, зважився. Він випрямився, поглянув па Заграву. В його очах загорівся чорний вогонь.

— Я хочу сказати тобі слово, Наставнику, — різко сказав Ітиней.

— Говори. Але нам пора вирушати.

— Ми нікуди не підемо, — рішуче заперечив Ітиней.