Кохана майстра смерті - Олеся Лис

─ Ну, по-перше, ─ незворушно заявляю. ─ Гріш ціна такому чоловікові, який кидається на будь-яку більш-менш симпатичну спідницю. Кіан вже точно не такий. А по-друге, ─ те, що у дівчини може з'явитися дитина поза шлюбом, зовсім не свідчить про те, що вона розпусна. Обставини можуть бути різними.

Я бачу, що Шена напружено завмирає, щосили прислухаючись до нашої розмови. Але намагається робити це якомога непомітніше.

─ І все ж, коли б я був господарем Кінлоха, і близько не підпустив таку особу до своєї дружини, ─ наполягає Ловара, роздратовано блискаючи очима.

─ Слава Луду, ви не його господар, а я не ваша дружина, ─ заявляю, посміхаючись у відповідь.

Гість, який не чекав такої відповіді, закашлюється і відпиває вино, щоб згладити незручність.

─ До речі, ─ продовжую солодко посміхатися Родеріку. ─ Другий день вже Бригіта радує нас виключно чудовою погодою. Шон розповідав, що дороги на диво, швидко підсохли, і він без проблем подолав шлях. Вам невимовно пощастило!

─ Чому? ─ дивується чоловік.

─ Ну, як же, ─ невинно здіймаю брови. ─ Адже по такій дорозі візок з Арклоу добереться раніше, ніж ми планували, і ви перестанете нудитися в нашій провінційній глушині, а повернетеся до звичного міського життя під надійний нагляд кваліфікованих лікарів, а не неосвіченої сільської відьми.

─ Ну що ви таке говорите, леді Айне, ─ пропалює мене поглядом Ловар. ─ У вашій чарівній компанії не може бути нудно. І лікуєте ви чудово, столичні цілителі вам і в підметки не годяться.

Роблю вигляд, що ніяковію його грубих лестощів і опускаю вії. Ну-ну. Накласти шину і поїти зміцнюючими кістки настоями кожен більш-менш освічений костоправ здатний. Тим більше, що за моїми спостереженнями, люди тут одужують рази в два швидше, ніж на Землі.

Наприклад, від перелому Ловару доведеться страждати лише два тижні.

Вечеря тягнеться ще близько двадцяти хвилин, а потім всі розходяться по кімнатах.

З насолодою лягаю в ліжко, витягаючи на прохолодних простирадлах. Ще один день позаду. Залишилося потерпіти зовсім небагато до повернення Кіана.

Ловлю себе на думці, що я вже за ним скучила. Хто б міг подумати, що мені буде не вистачати його уїдливих підколів і жовчних посмішок. І хоч я боюся тієї розмови, яка повинна відбутися між нами, але одночасно бажаю її всім серцем.

Повертаюсь на бік, обіймаю лежачу поруч подушку, вдихаю знайомий запах, і провалююсь в затишні обійми сну.

Гробниця Гіллагана виглядає по-іншому. Не такою, як я її пам'ятаю. У відкритому саркофазі лежить жива людина. Чоловік. Коханий.

Мої губи ще пам'ятають солодкість його поцілунків, а всередині розливається медове томління.

Я дивлюся на його обличчя, безтурботне, спокійне, що не відає біди, не відчуває тривоги. Холодні пальці стискають кістяну рукоять ритуального кинджала, а з очей одна за одною котяться сльози. Я не можу відступити, не можу! Не маю права. За моєю спиною сотні врятованих життів, до помсти волають сотні загублених. Це вже не Гіл, не мій Гіл. Це чудовисько, яке прийняло його вигляд, замасковане під личину благородного лорда, доброго батька, люблячого чоловіка.

Коли він втратив свою душу? Коли став таким?

Рука заносить, тремтячий в моїх долонях, кинджал, а очі зустрічаються з його нерозуміючим поглядом.

─ Кохана?

─ Коханий!

Його погляд з люблячого змінюється на розгублений, а з розгубленого, на скривджений і повний болю, а потім гасне навіки. З моїх губ зривається крик перемежований з відчайдушними схлипуваннями. Клинок зробив свою справу...

Швидко, поки є час, закриваю кришку гробниці. Проводжу руками по її поверхні, знаходячи пальцями завитки вирізаних на ній букв, і починаю вголос читати заклинання. Під долонями нагрівається камінь, я відчуваю, що душа, ув'язнена там, намагається вирватися з полону. Повітря наповнюється гулом, від якого закладає вуха, і волосся стає дибки.

Ні на хвилину не зупиняючись, продовжую шепотіти заповітні слова, розрізаючи осколком каменю долоню. Глибокий поріз тут же наповнюється кров'ю. Намагаюся, щоб червона рідина повністю наповнила жолобки вирізаних букв, які поступово, завдяки їй, теж стають червоними.

Ну ж бо! Давай! Швидше!

Вичавлюю останні краплі і витираю долоню об поділ спідниці.

Саркофаг вже трясе і ходить ходуном, але жодна крапля дорогоцінної рідини не проливається зі свого вмістища. Ще залишилося зовсім трохи.

Тремтячі руки розгортають ганчірку, в якій захований другий клинок. Голубувата в'язь на рукояті світиться знайомими рунами. Зігнуте лезо поблискує в світлі олійної лампадки. От і все. Зберися, Мелінда! Не час боятися!

Беруся обома руками за ручку і з розмаху вганяю кинджал між ребер. Гострий біль пронизує все моє єство, а свідомість затоплює блаженна темрява. Я це зробила!

Схоплююсь на ліжку, ковтаючи ротом повітря, притискаю руки до грудей, де спійманою птахою б'ється серце. Я все ще відчуваю нестерпний біль, що змушує тихо стогнати, скорчившись на ліжку і роз'їдаючу душу тугу.

Так ось ти який Гіллаган О'Ши.