Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Ну-ну… Розраховував провести вечір зі мною тет-а-тет, вішаючи локшину на вуха? Не тут то було. Губи самі розходяться в усмішці, щирій, на відміну від двох попередніх, що вичавили с себе один до одного мої співрозмовники.

─ Так, про що ви хотіли мені розповісти шановний сер? ─ невинно цікавлюся, відпиваючи зі свого кубка невеликий ковточок яблучного вина.

Ловар прокашлюється, теж жадібно сьорбає зі свого і переводить погляд на мене.

─ Мила Айне, мені дуже лестить ваш інтерес до такого, нудного для багатьох дам, питання.

─ Нічого дивного, сер Ловар, ─ знизую плечима. ─ Ви ж збираєтеся розповісти про мій рідний дім. Його історія не може не викликати у мене глибоке захоплення.

Гертруда сидить, нашорошивши вуха, і пильнує. Я наївно хлопаю віями. Родерік задирає носа, задоволений такою увагою, і починає віщати:

─ Близько п'ятисот років тому жив такий собі Гіллаган О'Ши, талановитий вчений, успішний і захоплений. Його поважали колеги, бажали жінки, боялися вороги. Одружився він, полюбивши від щирого серця, прекрасну рудоволосу чаклунку Мелінду, відьму, що володіє даром Азері Анем. Чули про такий?

Від його розповіді, чомусь волосся на потилиці стає дибки, а по спині табуном біжать мурашки. Азері Анем ... Чи повинна я видавати свою обізнаність? Нічого тут і думати ...

Заперечливо хитаю головою.

─ Азері Анем рідкісний вид некромантії. Зараз, на жаль, подібного таланту немає ні у кого. Вони могли повернути душу вмираючого. Будь-яку людину повернути до життя! Уявляєте яка була їхня сила? ─ фанатично блищить очима Ловара, а у мене від страху пересихає в горлі, і я поспішно хапаю кубок з вином і роблю жадібний ковток.

─ Вони любили один одного так, як не дано любити нікому в цьому світі, ─ між тим, продовжує оповідач. ─ Світла Бригіта обдарувала їх трьома синами. Старший мав дар батька, середній був цілителем, а молодшого, улюбленого, боги обділили, зробивши простою людиною. Не зміг змиритися з волею пресвітлих Гіллаган і почав шукати спосіб, як сина, Ейдана, зробити магом. Дослідження поглинули його повністю. Він майже не виходив з лабораторії, раз по раз, роблячи спроби, розрахунки, виправляючи помилки в результатах експериментів. І ось, нарешті, спосіб був знайдений. Тільки Гіллаган на той час повністю втратив людське обличчя, перетворившись на одержимого ідеєю, схибленого вченого. Він втратив роботу, втратив сім'ю, втратив дітей, втратив кохану, бо творив жахливі речі, експериментуючи над людським тілом і душею. У цих казематах, ─ Родерік вказує на підлогу головного залу, під яким якраз і розміщуються колишня в'язниця і крипта. ─ Сотні загублених душ, понівечених і закатованих фанатиком-вченим. Зупинити його не було під силу нікому. Він знайшов небувалу могутність, дар його став набагато могутнішим і багатограннішим. Син відмовився такою ціною отримати магію, зате батько не погребував винайденим способом і витягнув у обдарованих, які перебувають у нього в неволі, безліч талантів, убивши цим самим нещасних.

В один із днів повернулася до нього дружина, не змогла витримати розлуки з коханим. Цілий день вони провели удвох в обіймах один одного, згадуючи минулі часи, клянучись у вічній вірності. А ввечері Мелінда принесла йому кубок з глінтвейном. Не підозрюючи підступу Гіллаган, прийняв з рук дружини напій, осушив до дна і заснув міцним непробудним сном.

Отямився він у фамільної крипті, всередині кам'яного саркофага. Руда чаклунка здіймалася над ним, як прекрасне породження фейрі, стискаючи в руках гострий клинок. Її обличчя заливали гіркі сльози, але руки не тремтіли. З відчайдушним криком встромила вона гостре лезо в серце коханого чоловіка, всадив по саму рукоятку. Потім закрила кришку саркофага, сповивши могутніми заклинаннями, віддавши всю свою силу, висушив до дна свій дар, відокремивши дух Гіллагана від тіла і відібравши у нього можливість переродиться в палатах Луда. А після цього вбила себе, навіки прив'язавши свою душу до гробниці чоловіка, ставши невсипущим вартовим. Бо настане день, коли заклинання послабшають, і вирветься на волю бунтівний дух Гіллагана, спраглий помсти і бажаючий повернутися в світ живих.

Ми з Гертрудою сидимо, затамувавши подих, боячись поворухнутися, побоюючись навіть зітхнути. Родерік обводить нас самовдоволеним поглядом і криво всміхається:

─ Але це всього лише легенда, яку я чув, ще, будучи зеленим молодиком, від одного відлюдькуватого і злобного старого. Ручаюся, що половина розказаного ним просто вигадка.

─ А що це був за старий? ─ як би ненароком цікавлюся.

Ох, як би мені самій хотілося з ним поговорити!

─ Пустельник якийсь, ─ відкидається на спинку крісла Ловар і, зітхнувши витягує здорову ногу. ─ Його може вже і в живих немає. Раніше в маністері разом з сагартами, жерцями Луда, жив. Потім подався кудись. Не знаю…

─ А як його звали? ─ розумію, що мій інтерес може бути підозрілим.

Але з іншого боку, чому я не можу поцікавитися про те, хто докладно знає про історію мого замку?

─ Чи то Дугал, то чи Донал, ─ знизує плечима Ловар і пригублює вино.

Стискаю губи і замислююся. Потрібно будь-що-будь знайти цього Дугала-Донала, бо підказує мені інтуїція, що щось недобре почало твориться в крипті ще років десять-одинадцять назад.

─ Прошу мені вибачити, ─ піднімаюся зі свого місця. ─ Сьогодні день був надто виснажливий для мене, і я б вважала за краще вже відправитися відпочивати.

Ловар, сидячи в кріслі, злегка кланяється, всім своїм виглядом показуючи, що із задоволенням встав би на ноги і проводив мене, як того вимагає етикет. Але в силу обставин йому це зараз не властиво.

Гертруда теж схоплюється, але я бачу, що нянечка ще не зовсім закінчила трапезу, тому прошу її залишитися, та й нашому гостю не так буде нудно на самоті. А сама, нарешті, прямую до своєї кімнати.