Граф Дракула - Брем Стокер
Нам стало страшно. При тремтливому світлі я помітив, що навіть залізні нерви Ван Хелзінка його зраджували. Артур стояв біля мене, і якби я не схопив його за руку І і не підтримав, він напевно впав би.
Побачивши нас, Люсі, — я називаю фігуру, що стояла перед нами, Люсі, бо вона була схожа на Люсі, — шиплячи, як кішка, захоплена зненацька, відступила назад і по дивилася на нас. Це були очі Люсі за формою і за кольором, це, поза сумнівом, були її очі, але не ясні, а повні пекельного вогню замість знайомих нам чистих, ласкавих очей. У той момент залишок моєї любові до неї перейшов у ненависть і відчуття огиди; якби треба було вбити її зараз, я зробив би це з диким задоволенням. Коли вона поглянула на нас, очі її запалали і обличчя спотворилося похітливою посмішкою. О Господи, як жахливо було це бачити! Вона опустилася на землю, бездушна, як диявол, і продовжувала ревно притискати дитину до своїх грудей та гарчати, як собака над кісткою. Дитина раптом різко скрикнула і застогнала. При цьому з грудей Артура вирвався стогін; вона ж, піднявшись, рушила до нього з розкритими обіймами і похітливою посмішкою; Артур відсахнувся і затулив обличчя руками.
Вона все-таки продовжувала до нього наближатися і з млосною, похітливою грацією сказала:
— Ходи-но до мене, Артуре! Залиш інших і йди мене. Мої обійми жадають тебе, прийди, ми відпочинемо з тобою разом. Іди до мене, чоловіче мій, іди до мене.
У її голосі була якась диявольська солодкість, він звучав, як срібний дзвоник, і слова її, хоч і стосувалися іншого, чаклунськи подіяли і на нас, що ж до Артура, то він перебував ніби під гіпнозом — він широко розкрив їй свої обійми. Вона була вже готова рвонути до нього, але Ван Хелзінк подався навперейми, тримаючи перед собою золотий хрестик. Вона відсахнулася та із спотвореним, повним злості лицем кинулася повз нього до входу в склеп.
За кілька кроків від дверей вона зупинилася, неначе затримана якоюсь непереборною силою. Потім озирнулася, і яскраве світло місяця та ліхтаря Ван Хелзінка освітило її обличчя. Мені ніколи ще не доводилося бачити такого злостивого виразу, і сподіваюся, жоден смертний цього», не побачить. Квітучі кольори перетворилися на багрово-сині; очі, здавалося, сипали іскри пекельного вогню; брови насупилися, вигини тіла були як кільця змій Медузи, а чарівний рот перетворився на відкритий квадрат, як у масці пристрасті у греків чи японців.
У такому вигляді вона простояла кілька хвилин, що здалися нам цілою вічністю, між піднятим хрестом і священними брамами входу до склепу. Ван Хелзінк порушив тишу, запитавши Артура:
— Відповідай, друже мій. Чи продовжувати мені свою роботу?
Артур, затуливши обличчя руками, відповів:
— Роби що хочеш, роби що хочеш. Цього жаху більше не повинно бути.
Йому стало недобре. Квінсі і я одночасно підскочили до нього і взяли його, під руки. Ми чули, як Ван Хелзінк підійшов до дверей і почав виймати із щілин священні емблеми, які він туди заткнув. Ми всі були вражені, коли побачили, що жінка з таким же тілом, як у нас, прослизнула в проміжок, крізь який навряд чи могло пройти навіть лезо ножа. Якесь радісне відчуття оволоділо нами, коли ми побачили, як Ван Хелзінк знову спокійно заткнув щілини замазкою.
Покінчивши з цим, він підняв дитину і сказав:
— Ходімо, друзі мої; до завтра нам тут робити нічого. Опівдні тут похорон; одразу ж після нього ми прийдемо сюди. Всі друзі померлого підуть раніше другої години; коли гробар закриє ворота, ми залишимося, оскільки потрібно зробити ще дещо; але не те, що ми робили сьогодні вночі. Що ж до малятка, то з ним усе гаразд, і до завтра воно буде здорове. Ми покладемо його так, щоб його знайшла поліція, як і минулої ночі, а потім підемо додому.
Підійшовши впритул до Артура, він сказав:
— Друже мій, Артуре, ти переніс важке випробування, але згодом ти побачиш, яке необхідне воно було. Тепер тобі зле, дитя моє. Завтра в цей час, Бог дасть, усе вже буде скінчено, отже, тримай себе в руках.
Ми залишили дитину і вирушили додому.
29 вересня.
Близько дванадцятої години ми втрьох: Артур, Квінсі Моріс і я — пішли до професора. Дивно вийшло, що всі інстинктивно одягнулися в чорні костюми. О пів на другу ми були вже на цвинтарі і блукали там, спостерігаючи; коли ж гробарі закінчили роботу і сторож, переконавшись, що всі пішли, зачинив ворота, кожен з нас став на своє місце. Цього разу у Ван Хелзінка замість маленької сумки був із собою якийсь довгий шкіряний доволі важкий ящик.
Коли на дорозі стихли кроки відвідувачів, ми тихо пішли за професором до склепу. Професор вийняв із сумки ліхтар, дві воскові свічки й освітив склеп. Коли ми знову підняли кришку домовини, то побачили тіло Люсі у всій красі. Але у мене зникла вся любов, залишилося лише відчуття огиди до того, що перебрало образ Люсі, не взявши її душі. Навіть обличчя Артура зробилося якимось жорстоким, коли він на неї поглянув. Він звернувся до Ван Хелзінка:
— Це тіло Люсі чи просто демон в її оболонці?
— Це її, тіло, і в той же час не її. Але зачекай трохи, і ти побачиш її такою, якою вона була.
Там лежала не Люсі, а кошмар: гострі зуби, скривавлені, похітливі губи, на які жахливо був дивитися — ця плотська бездушна істота здавалася диявольською насмішкою з непорочності Люсі. Ван Хелзінк зі своєю звичною послідовністю почав виймати з ящика різні речі і розкладати їх у певному порядку. Спочатку він вийняв паяльник, потім маленьку лампочку, яка виділяла газ, що яскраво горів слабким синім полум'ям, і, нарешті, круглий дерев'яний кілок, завтовшки два з половиною або три дюйми і близько трьох футів завдовжки. З одного кінця він був обпалений і загострений. Потім професор вийняв важкий молот. На мене всякі лікарські приготування діють збудливо і підбадьорливо, але у Артура і
