Граф Дракула - Брем Стокер
— Чия правда? — запитав я переможним тоном.
— Ми прийшли саме вчасно, — сказав професор замислено.
Нам потрібно було вирішити тепер, що робити з дитиною. Якщо ми віднесемо її до поліції, нам треба буде звітувати про наші нічні пригоди; в усякому разі нам доведеться пояснити, як ми її знайшли. Нарешті ми вирішили віднести дитя на Гіт і, якщо помітимо якогось полісмена, заховати дитину так, щоб той її неодмінно знайшов, а самим дістатися додому якнайшвидше. Все пройшло благополучно. Біля самого Хемпстон Ота ми почули важкі кроки полісмена і поклали дитину біля самої дороги. Полісмен посвітив навкруги себе ліхтарем і знайшов її. Ми почули, як він скрикнув від здивування, і пішли. На щастя, ми незабаром зустріли кеб і поїхали до міста.
Не можу заснути, тому записую. Але все-таки треба буде поспати, бо Ван Хелзінк зайде по мене опівдці. Він наполягає на тому, щоб я з ним знову вирушив в експедицію.
27 вересня.
Нам випало зробити нову спробу тільки після четвертої години. Скінчився чийсь похорон, який тривав із полудня, останні поховальники потяглися з кладовища. Сховавшись за скупченням дерев, ми бачили, як гробарник закрив ворота за останнім із відвідувачів. Ми знали, що до самого ранку нас ніхто більше не потривожить, але професор зауважив, що нам знадобиться щонайбільше дві години. Знову я відчув увесь жах дійсності, фантастичнішої, ніж казка; я чітко усвідомлював ту небезпеку перед законом, на яку ми наражалися своєю зневажницькою роботою. Крім того, мені здавалося, що все це марно. Обурливо було вже те, що ми відкрили цинкову домовину, аби переконатися в тому, що померла тиждень тому жінка була дійсно мертва, тепер же було вершиною безуму знову відкривати могилу, оскільки вже ми на власні очі переконалися, що вона порожня. Мене пересмикнуло від самої думки про це. На Ван Хелзінка ніякі напучування не подіяли б, у нього своя манера. Він узяв ключа, відкрив склеп і знову люб'язно поступився дорогою. Цього разу місце не здавалося вже таким жахливим, але враження, яке воно справило при світлі сонця, було все ж таки огидне. Ван Хелзінк підійшов до труни Люсі, і я рушив за ним. Він нахилився і знову зсунув кришку — здивування й обурення наповнили мою душу.
У труні лежалаЛюсі точнісінько така ж, якою ми бачили її напередодні похорону. Вона, здавалося, була ще прекрасніша, ніж звичайно, і мені ніяк не вірилося, що вона померла. Губи її були яскраво-червоного кольору, навіть яскравіші, ніж раніше, а на щоках грав ніжний рум'янець.
— Що це — чаклунство? — запитав я.
— Ви переконалися тепер? — сказав професор у відповідь; при цьому він простягнув руку, відігнув мертві губи і показав мені білі зуби.
Я здригнувся.
— Поглянь, — сказав він, — бачиш, вони навіть гостріші, ніж раніше. Цим і цим, — при цьому він показав на одне з верхніх іклів, потім на нижнє, — вона може кусати маленьких дітей. Тепер, Джоне, ти віриш?
І знову дух протиріччя прокинувся в мені:
— Можливо, її поклали сюди тільки вчора!
— Невже? Хто ж це зробив?
— Не знаю. Хто-небудь!
— Адже померла вона тиждень тому. Багато людей інакше виглядали б після такого терміну.
На це у мене не знайшлося заперечення. Ван Хелзінк, здавалося, не помічав мого мовчання; в усякому разі, він не висловлював ані розчарування, ані тріумфу. Він уважно дивився на обличчя мертвої жінки, підіймаючи повіки і роздивляючись очі, потім ще раз відігнув губи й оглянув зуби. Далі, обернувшись до мене, сказав:
— Тут є одна неабияка річ. Люсі вкусив вампір, коли вона безтямно розгулювала уві сні. О, ти приголомшений, ти цього не знаєш, Джоне, але ти все дізнаєшся потім, пізніше… У безтямної йому було дуже зручно висмоктувати кров. У нестямі вона померла, і в нестямі вона «Не-мертва». Ось чому це винятковий випадок. Звичайно, коли «Не-мертве» спить «удома», — при цьому він зробив жест рукою, бажаючи цим показати, яке значення «будинок» має для вампіра, — то з його обличчя видно, що воно таке, але коли воно перестає бути «Не-мертвим», то перетворюється на щось на зразок звичайних мерців. У цьому стані від них немає ніякої шкоди і мені важко, що доводиться вбивати її уві сні.
Мені стало страшно, і я починав уже вірити словам Ван Хелзінка, але ж якщо вона була дійсно мертва, то навіщо знову її вбивати? Він поглянув на мене і, очевидно, помітив зміну виразу мого обличчя, бо якось зловтішно спитав:
— А зараз ти віриш?
— Не квапте мене. Я готовий цього припуститися. Але як ви виконаєте свій кривавий обов'язок?
— Я відрубаю їй голову, наб'ю рота часником і заб'ю кілок у її тіло.
Я здригнувся від думки, що так понівечать тіло тієї жінки, яку я любив. І все-таки відчуття це було не таке сильне, як я чекав. Насправді тепер я починав здригатися від присутності цієї істоти, цієї «Не-мертвої» істоти, як Ван Хелзінк називав це, і я відчував до «нього» огиду.
Ван Хелзінк довго над чимось розмірковував; нарешті закрив саквояж і сказав:
— Я передумав. Якби я вирішив виконати свій намір, то зробив би це зараз же, але може виникнути багато ускладнень, які виявляться набагато неприємнішими, ніж ми собі уявляємо. І ось чому! Вона ще не згубила жодного життя, хоча було часу достатньо, і якби я тепер це зробив, то знешкодив би її назавжди. Але для цього нам потрібен Артур, а як йому про все розповісти? Якщо ти не повірив мені, ти, який бачив ранки на шиї Люсі, потім такі ж ранки у дитини в госпіталі; ти, який бачив учора вночі домовину порожньою, а сьогодні зайнятою цією жінкою, яка не тільки не змінилася, а навіть порожевіла і покращала, незважаючи на те, що минув уже цілий тиждень від дня її смерті; ти, який бачив ту білу фігуру, що принесла вчора на цвинтар дитину, чого ж можна чекати від Артура, який нічого про це не знає і нічого не бачив. Він засумнівався в мені, хоча я позбавив його можливості попрощатися з нею так, як він повинен був би зробити; але тепер через незнання він може подумати, що ми поховали її живцем і, щоб приховати нашу найбільшу помилку, убили її. Він почне ненавидіти нас за це і, таким чином, буде нещасний усе життя. Тому я вирішив зробити все в його присутності. Завтра о десятій годині ранку ти прийдеш до мене в готель Берклі. Я пошлю по Артура і
