Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Атака Морґота була така шалена, що Фінґолфін і Фінґон не змогли прийти на допомогу синам Фінарфіна, тож війська Гітлуму відступали з великими втратами до фортець Еред-Ветріну, які їм ледве вдавалося захищати від орків. Перед стінами Ейтель-Сіріону поліг, захищаючи ар’єргард володаря Фінґолфіна, Гадор Златоглавий, і мав він тоді шістдесят і шість літ, а з ним, пронизаний багатьма стрілами, поліг також Ґундор, молодший його син; і ельфи оплакували обох. Тоді Ґалдор Високий перейняв батькову владу. Завдяки міці й висоті Тінистих Гір, які стримали вогняні течії, а ще завдяки відвазі ельфів і людей Півночі, якої таки не вдалося здолати ні оркам, ані балроґам, вороги все ж не спромоглися завоювати Гітлум, він продовжував загрожувати з флангу Морґотовим нападникам. А от Фінґолфіна море недругів одрізало від одноплемінців.
Для синів Феанора війна обернулася лихом, адже під час нападу майже всі східні узграниччя було захоплено. Аґлонський Прохід узяли приступом, хоча це дорого коштувало Морґотовим військам; Келеґорм і Куруфін, зазнавши поразки, тікали вздовж кордонів Доріату на південний захід і, діставшись нарешті до Нарґотронда, знайшли пристановище у Фінрода Фелаґунда. Вийшло так, що їхній народ посилив міць Нарґотронда, та, як стало помітно згодом, було би краще, якби вони залишилися на сході серед власних родичів. Маезрос же бився з неабиякою відвагою, й орки втікали, завидівши його обличчя; бо від часу муки на Танґородрімі дух його пломенів усередині ярим вогнем, він поводився так, ніби щойно вернувся від мертвих. Отож, велична фортеця на Пагорбі Гімрінґ залишилася неприступною, і чимало найхоробріших уцілілих воїнів — як із дортоніонського народу, так і зі східних узгранич — згуртувалося там довкола Маезроса; тож він іще раз на деякий час перекрив Аґлонський Прохід, так що орки не могли вступити у Белеріанд тією дорогою. Проте вони здолали лотланських вершників із народу Феанора, туди-бо дістався Ґлаурунґ, і пройшов Маґлоровою Пусткою, і понівечив усі землі між рукавами Ґеліону. Орки захопили фортецю на західних схилах Бескиду Рерір і спустошили цілісінький Тарґеліон, землю Карантіра, й осквернили озеро Гелеворн. Звідти вони, перетнувши Ґеліон, понесли вогонь і страх далеко вглиб Східного Белеріанду. Маґлор приєднався до Маезроса на Гімрінґу, а Карантір утік і долучив рештки свого народу до розкиданого племені мисливців, Амрода й Амраса, і разом вони відступили та, перетнувши Рамдал, подалися на південь. На Амон-Еребі ті ельфи, заручившись підтримкою Зелених ельфів, зоставили сторожу і певну військову силу, тож орки не добралися ні до Оссіріанду, ні до Таур-ім-Дуінату й південних нетрищ.
І от у Гітлум надійшли новини про те, що Дортоніон утрачено, а синів Фінарфіна переможено, а також що синів Феанора відтісняють із їхніх земель. У цьому Фінґолфін побачив (так йому здалося) остаточну загибель нолдорів і невідновне знищення всіх їхніх домів; тож, сповнений гніву та відчаю, він скочив на Рохаллора, свого могутнього коня, й одинцем рушив у путь, і ніхто не міг його стримати. Ельф проминув Дор-ну-Фауґліт, здіймаючи куряву, наче вітер, і кожен, хто бачив, як він поривисто мчить, утікав, уражений, гадаючи, що то прибув сам Ороме: Фінґолфіна-бо охопила нестяма люті, так що очі його сяяли, мов очі валарів. Отак він сам-один добувся до брам Анґбанда, і засурмив у ріг, і ще раз ударив у мідні двері, й викликав Морґота на двобій. І Морґот вийшов.
Він тоді востаннє за період воєн виступив із-за дверей своєї твердині, й, кажуть, виклик той прийняв неохоче, бо, попри те, що міць його перевершувала будь-яку іншу на світі, Морґот єдиний із-поміж валарів відав про страх. Але в ту пору він не міг знехтувати кличем, кинутим йому перед його капітанами, адже скелі тремтіли від пронизливої музики Фінґолфінового рогу, а голос ельфа, різкий і чіткий, долинав аж до глибин Анґбанда. До того ж, Фінґолфін назвав Темного Володаря боягузом і володарем рабів. Отож, Морґот вийшов, поволі підвівшись зі свого підземного трону, і луна його кроків нагадувала глибинний грім. І він виступив на бій, зодягнутий у чорні обладунки, і став перед Королем, наче вежа, в залізній короні, а його велетенський, цілком чорний щит, затінив ельфа, як грозова хмара. Та Фінґолфін світився перед ним, неначе зоря, бо кольчуга його була покрита сріблом, а блакитний щит — прикрашений кристалами; й він оголив меча свого, Рінґіла, що сяяв, як лід.
Тоді Морґот змахнув угору Ґрондом, Пекельним Молотом, і спрямував його вниз, наче удар грому. Та Фінґолфін одскочив убік, і Ґронд роздробив землю, вибивши чималу яму, з якої пирснули дим та вогонь. Багато разів намагався Морґот поцілити в Короля Нолдорів, і щоразу Фінґолфін одстрибував геть, подібно як блискавиця миттю виринає з-під темної хмари, і сам він завдав Морґоту сім ран, і сім разів Морґот кричав од болю, і, чуючи це, війська Анґбанда падали долілиць, знеможені страхом, а крики ті луною прокочувались у Північноземеллі.
Та, врешті-решт, Король утомився, і Морґот із силою опустив на нього свій щит. Ельф тричі падав навколішки і тричі підводився знову, підіймаючи зламаний щит свій і розбитий шолом. Але земля довкруж нього була геть подовбана і порита ямами, тож він спіткнувся й упав горілиць під ноги Морґотові; й Морґот поставив ліву ступню йому на шию, і вага її дорівнювала вазі поваленого пагорба. І все-таки останнім відчайдушним ударом Фінґолфін рубонув ту стопу Рінґілом, і ринула з рани чорна пекельна кров, і заповнила вибиті Ґрондом ями.
Отак загинув Фінґолфін, Верховний Король Нолдорів, найбільш гордий і відважний серед ельфійських королів давнини. Орки не хизувалися тією передбрамною сутичкою; та й ельфи не оспівали її, бо скорбота їхня була надто глибока. Однак легенду про те пам’ятають і досі, бо Король Орлів Торондор приніс вісті про ту битву до Ґондоліна та до віддаленого Гітлуму. А Морґот узяв тіло ельфійського короля, і роздер його, і хотів було кинути вовкам, коли враз прилинув Торондор, поспішаючи від своїх орлиних гніздовищ між вершин Кріссаеґріму, і каменем упав на Морґота, і поранив йому обличчя. Шумливі крила Торондора лопотіли, немовби вітри
