Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Незмірною була жалоба Гітлуму, коли стало відомо про загибель Фінґолфіна, і скорботний Фінґон перейняв володарювання над домом Фінґолфіна та королівством нолдорів; але свого юного сина Ерейніона (його згодом назвуть Ґіл-ґаладом) він одіслав до Гаваней.
І от влада Морґота затінила Північноземелля; та Барагір не втік із Дортоніону, а продовжував змагатися з ворогами за кожну п’ядь власної землі. Тоді Морґот невідступно переслідував його народ аж до кінця, і мало залишилось уцілілих. А ліс на північних схилах тієї землі потроху перетворився на такий жахливий край темних чарів, що навіть орки без потреби не заходили туди. Його почали називати Делдуват, а ще — Таур-ну-Фуін — Ліс попід Ночетінню. Дерева, які виросли там після пожежі, були чорні та грізні, корені їхні переплелись і, мовби лапища, навпомацки прокладали собі шлях у пітьмі. Ті, хто заблукав між дерев, розгублювались і сліпнули, їх душили чи вганяли в нестяму примари страху. Зрештою, Барагір опинився в такому скрутному становищі, що дружина його, Емелдір Мужньосерда (вона радше боролася б обіч сина та чоловіка, ніж утікала), зібрала всіх уцілілих жінок і дітей, дала зброю тим, хто міг її втримати, і повела всіх у гори, які лежали позаду, і так, пройшовши небезпечними стежками та зазнавши і втрат, і лиха, вони добулися нарешті до Бретілу. Там декотрих прийняли галадіни, а інші пішли далі через гори в Дор-ломін, до народу Ґалдора, Гадорового сина; серед них були Ріан, донька Белеґунда, і Морвен — її нарекли Елезвен, тобто Ельфопрекрасна, — донька Бараґунда. Проте ніхто й ніколи не бачив уже тих, кого вони покинули. Їх убивали одного по однім, аж доки нарешті з Барагіром залишилося тільки дванадцятеро мужів: син його Берен, племінники Бараґунд і Белеґунд, сини Бреґоласа, та дев’ятеро відданих слуг із його дому, чиї ймення довго жили в піснях нолдорів: Разруін і Дайруін то були, Даґнір і Раґнор, Ґілдор і Ґорлім Нещасливий, Артад та Уртел і юний Гаталдір. Вони стали відчайними вигнанцями, доведеною до безнадії зграєю, що не могла врятуватись і не хотіла здаватись, адже оселі їхні було зруйновано, а їхні дружини та діти потрапили в полон чи загинули, або ж повтікали. З Гітлуму не надходило ні новин, ані допомоги, а Барагіра та його людей цькували, неначе диких звірів; вони відступили до вичахлих земель понад лісом і блукали між карстових озер і кам’янистих вересових пустищ того краю, якнайдалі від шпигунів і чарів Морґота. Ложем їхнім став верес, а дахом — захмарене небо.
Упродовж близько двох років після Даґор-Браґоллаху нолдори все ще утримували західний перевал поблизу витоків Сіріону, бо в тих водах струменіла сила Улмо, і Мінас-Тіріт витримав навалу орків. Але невдовзі після загибелі Фінґолфіна Саурон, найвеличніший і найжахливіший із поплічників Морґота, котрого синдарською мовою називали Ґортауром, виступив проти Ородрета, сторожа вежі на Тол-Сіріоні. Саурон, ставши на ту пору чаклуном жахливої сили, повелителем тіней і примар, підступно-мудрим і жорстоко-дужим, руйнував усе, до чого торкався, спотворював усе, чим правував, був володарем вовкулаків; правління його — мука. Він приступом захопив Мінас-Тіріт, бо на його захисників найшла темна хмара страху, а Ородрет полишив твердиню й утік до Нарґотронда. Тоді Саурон перетворив Мінас-Тіріт на сторожову вежу Морґота, оплот зла й небезпеки, а прекрасний острів Тол-Сіріон став проклятим і отримав назву Тол-ін-Ґаурот — Острів Вовкулаків. Жодна жива істота не могла прошмигнути тією долиною, щоби Саурон не вистежив її зі своєї вежі. І тепер уже Морґот утримував західний перевал, і жах, який ширив Темний Володар, заполонив рівнини та ліси Белеріанду. Віддалік од Гітлуму він невідступно переслідував своїх ворогів, вишукував їхні схованки і захоплював одну по одній їхні твердині. Орки, дедалі нахабніючи, блукали безперешкодно цілим краєм, спускаючись униз за течіями Сіріону на заході та Келону на сході, й оточили Доріат. Вони так нищили землі, що навіть звірі та птиці розбігалися перед ними, тож із Півночі нестримно насувалися тиша і спустошення. Орки полонили та привели до Анґбанда багатьох нолдорів і синдарів, поробивши з них рабів і присилувавши використовувати їхні вміння та знання на користь Морґота. Морґот же розіслав навсібіч своїх шпигунів, котрі, прибравши оманливі подоби й уплівши обман у свою мову, давали віроломні обіцянки про винагороду та хитрими словами прагнули збудити страх і заздрість поміж народами, звинувачуючи різних королів і вождів у жадобі та зрадливості один щодо одного. І, пам’ятаючи прокляття через Братовбивство при Алквалонде, цим брехням часто вірили; насправді, що страшнішими ставали часи, то більше змінювались і межі істини, бо серця й уми ельфів Белеріанду затьмарили відчай і страх. Але понад усе нолдори завжди боялися зради тих одноплемінців, котрі колись були рабами Анґбанда; бо Морґот використав декотрих із них для своєї лихої мети й, удаючи, ніби дав їм свободу, відіслав їх геть. Але воля їхня зрослася з його власною, тож нещасливці йшли кудись тільки для того, щоби потому вернутися до свого повелителя. Тому, якщо комусь із Морґотових бранців справді вдавалось утекти і повернутися до рідного народу, їх приймали холодно, і вони, без роду та без надії, блукали одинаками.
До людей же, щоби хтось із них дослухався до його послань, Морґот виявляв удавану жалість, стверджуючи, що їхні біди походять винятково від служіння бунтівним нолдорам, а з рук істинного Володаря Середзем’я вони отримають справедливу винагороду за відвагу, якщо відступляться від повстання. Проте мало хто з Трьох Домів едайнів слухав Ворога навіть на тортурах в Анґбанді. Тому Морґот переслідував їх із ненавистю; а ще вирядив своїх посланців по той бік гір.
Кажуть, що саме в той час смагляві люди вперше вступили до Белеріанду. Декотрі вже тайкома підкорилися владі Морґота і прийшли на його поклик; одначе не всі, бо чутка про Белеріанд, про його землі та води, його війни та багатства, розлетілася по цілому світі, й ноги мандрівних людей у ті дні несли їх лише на
