Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
— Темрява стелиться позаду нас, — мовив Беор, — але ми відвернулись од неї, не бажаючи повертатися туди навіть подумки. Серця покликали нас на Захід, і ми віримо, що знайдемо там Світло.
Та пізніше елдари казали, що, коли в Гілдоріені зі сходом Сонця пробудилися люди, шпигуни Морґота не дрімали і небавом донесли вісті своєму повелителеві. Поява людей здалося йому такою важливою новиною, що Морґот тайкома й під покровом тіні сам покинув Анґбанд і рушив у Середзем’я, залишивши Саурона керувати Війною. Про те, що відбулося між ним і людьми, елдари в той час нічого не відали, та і згодом дізналися небагато; але те, що на серцях людей лежала темрява (подібно як на нолдорах лежала тінь Братовбивства та Присуду Мандоса), навіть на народі ельфодрузів, із котрими елдари познайомилися найперше, — це вони чітко відчували. Паплюжити або нищити все, що з’являлося нового та прегарного, — ось у чому завжди полягало головне бажання Морґота; і він, без сумніву, саме це мав на меті, вирушаючи в подорож: страхом і брехнею перетворити людей на ворогів елдарів і вивести їх зі сходу проти Белеріанду. Та задум його визрівав поволі й ніколи не здійснився остаточно; бо попервах люди (кажуть) були нечисельними, й, узявши це до уваги та остерігаючись зрослої сили і єдності в лавах елдарів, Морґот повернувся в Анґбанд, залишивши замість себе на ту пору лише кількох поплічників, менш могутніх і підступних за нього.
Так-от, від Беора Фелаґунд довідався, що багато інших людей, котрі почуваються так само, подорожують на захід.
— Чимало моїх одноплемінців перейшло через Гори, — сказав Беор, — і блукає десь неподалік; а галадіни — народ, од якого ми відрізняємося говіркою, — досі мешкають у видолинках на східних схилах, очікуючи вістей, перш ніж зібратися з духом і йти далі. Та є ще й інші, чия мова більше нагадує нашу і з котрими ми подекуди підтримуємо зв’язки. Вони перші рушили в похід на захід, але ми випередили їх, адже то — чисельний народ, згуртований, а відтак рухається він повільно, й над усіма там править один ватажок, якого звуть Марах.
Однак прихід людей розтривожив Зелених ельфів Оссіріанду, і щойно вони довідалися, що серед людей перебуває володар елдарів із-за Моря, то вирядили до Фелаґунда посланців.
— Володарю, — мовили ті, — якщо ти можеш веліти цим новоприбулим, то накажи їм повертатися назад тією самою дорогою або ж іти вперед. Нам-бо в цій землі не потрібні чужинці, котрі порушуватимуть розміреність нашого життя. Ці люди рубають дерева та полюють на звірів; тому ми їм не друзі, а якщо вони не підуть геть, ми шкодитимемо їм, як тільки зможемо.
Тоді, за порадою Фелаґунда, Беор згуртував усі мандрівні родини та роди свого народу, і перебрався з ними через Ґеліон, і оселився в землях Амрода й Амраса, на східних берегах Келону, південніше від Нан-Елмоту, поблизу кордонів Доріату; і землю ту відтоді почали називати Естоладом, Отаборенням. Коли ж проминув рік, Фелаґунд забажав повернутись у власну державу, і Беор попросив дозволу піти з ним, і залишився на службі в Короля Нарґотронда до кінця свого життя. Так він і одержав своє наймення — Беор, бо до того звався Балан, а Беор мовою його народу означало «Васал». Правити людьми Беор доручив своєму найстаршому синові Барену; а сам до Естоладу вже не повернувся.
Невдовзі після від’їзду Фелаґунда інші люди, про котрих говорив Беор, також прийшли у Белеріанд. Першими прибули галадіни; та, побачивши недоброзичливість Зелених ельфів, повернули на північ і оселились у Тарґеліоні, державі Карантіра, сина Феанора: там вони певний час жили мирно, а народ Карантіра мало на них зважав. Наступного року Марах перевів через гори і своїх людей; то був рославий і войовничий народ, що рухався розподіленим на загони строєм, отож, ельфи Оссіріанду сховались і не перепиняли його. А Марах, довідавшись, що люди Беора живуть на зелених, родючих землях, пішов гномівською дорогою та осів у місцині, яка була на південному сході від поселень Барена, сина Беора; і між тими народами почалася щира дружба.
Сам Фелаґунд частенько навідував людей; і багато інших ельфів із західних земель, нолдори та синдари, приїздило до Естоладу, прагнучи побачити едайнів, чий прихід було провіщено ще в давнину. І от у Валінорі, у віруваннях, які розповідали про їх майбутній прихід, людей іменували атанами, Другим Народом; але мовою Белеріанду їх величали едайнами і назву ту вживали тільки щодо трьох родів ельфодрузів.
Як Король усіх нолдорів Фінґолфін послав гінців із вітаннями для них; і потому багато молодих та енергійних людей із-поміж едайнів покинуло домівки і пішло на службу до елдарських королів і володарів. Був серед них і син Мараха — Малах, який прожив у Гітлумі чотирнадцять років і, вивчивши ельфійську мову, отримав імення Арадан.
Недовго довелося едайнам задовольнятися життям в Естоладі, бо декотрі й далі бажали іти на захід, але не знали шляху. Попереду путь їм загороджували кордони Доріату, а з півдня — Сіріон і його непрохідні твані. Тому-то королі з трьох домів нолдорів, бачачи в синах людей обнадійливу міць, звістили едайнів, що будь-хто з них при бажанні може полишити насиджене місце й замешкати з їхнім народом. Отак розпочалося переселення едайнів: спершу один по одному, а потому — сім’ями та родами вони знімалися з місць і покидали Естолад, так що за якихось п’ятдесят років на землю Королів ступило кільканадцять тисяч людей. Більшіть із них, іще не досить добре вивчивши шляхи, обирала довгу дорогу на північ. Народ Беора дістався до Дортоніону й оселився в землях, якими правив дім Фінарфіна. Більшість народу Арадана (батько його, Марах, залишився в Естоладі аж до самої смерті) пішла на захід, і лише декотрі подалися в Гітлум, а Маґор, син Арадана, з чималою кількістю людей спустився вздовж Сіріону в Белеріанд і певний час мешкав у долинах на південних схилах Еред-Ветріну.
Кажуть,
