Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

Гугнявий схопився на ноги, потягнувся і тоді знову присів, щоби бути на рівні Златанового обличчя:

— Ми знаємо магів та їхню підступність надто добре, — прошипів він. — Але не турбуйся, ти поїдеш із нами й більше ляскати язиком не будеш... Додумалися ж до такого — підіслати Пожирачів Тіней! — кинув він до свого супутника.

— Це ви ще всього не знаєте, — гмикнув Златан. — Мусили би передбачити, коли підписувалися на співпрацю з правлінцями. Вам не дадуть звідси спокійно забратися. Думаєте, ми з напарником випадково приїхали до Праги саме тепер?

— Ви нам планів не сплутаєте, — кинув кровопивця. У його голосі промайнула непевність.

— А тріск вашої тіні справді моторошний. Ще моторошніший за туман, який ви насилаєте. Думаєте, він дасть змогу сховатися від сил вищого кола?

Златан спробував викликати щит, але тіло тільки конвульсивно сіпнулося. Зарано.

— Ти не в тих умовах, аби залякувати нас, — гугнявий монстр повернув собі твердість.

— О, я не залякую, — прошипів маг — після судом новий напад болю розлився тілом, нагадуючи про його стан. Він підвів погляд на кровопивць і силувано посміхнувся. — Коли кажу, що розріжу чиюсь тінь на дрібні смужки, то планую це виконати.

— Ти пошкодуєш про цю думку, — кровопивця насунувся, нечутно торкнувся Златанового плеча — і впала темрява.

Він опритомнів від удару. Туман розвіявся швидко. Монстряки — все ще двоє — сиділи поруч. Не зводили очей зі Златана. Він похитав головою. Біль нікуди не щез. Голову мовби набили колючими скіпками. Очі пекли сухістю. Зате прийшла остаточна впевненість, що кровопивцям справді необхідний дотик, щоби вплинути на когось. Чудова провокація.

— А удари розвіюють вплив туману, так? — прошипів Златан і ковзнув поглядом до тайнопису на Долівці. Багато б він зараз віддав за змогу написати Варті: «Не дай їм тебе торкнутись». Утім, Амброз про це теж здогадався, тому попередить її...

Монстри мовчали.

— Тому ви не нападали на тих, хто бачив вас. Бо не можете дати їм відсіч. Туман дозволяв вам тікати, але спроба нападу розвіяла б його. І ви мусили би вийти на рівний бій проти тих, кого смертельно боїтеся. Проти магів, так?

Монстри мовчали.

— Ви не маєте що протиставити магії, так?

Монстри мовчали.

Оскільки їх було двоє і за весь цей час більше ніхто сюди не зазирнув, то, мабуть, трійця — справді лише трійця. Златан пригадав усе, що читав про кровопивць, і зрозумів: йому шалено пощастило прикінчити першого. Атанасові — вбитому — просто не було відомо, з ким він має справу. Тепер же ці двоє, які викрили «Пожирача», використають усі свої ресурси, аби не дати йому й рипнутися зайвий раз.

На щастя, вони самі визнали, що його кров — дуже бажаний для них набуток, тож шанси вижити — вищі за середні. Значно кращі, ніж у ситуації з «демоном» у Львові.

— Сиди й не плескай язиком, — прогугнявив кровопивця погрозливо. — Зажди трохи — коли на тебе дадуть добро, тоді, жевжику, не будеш уже такий бадьорий.

— Хто дасть добро? Ваші правлінські покровителі? Хах, — Златан розсміявся, але мурашки пробіглися по спині, коли він уявив, що рідна фракція на чолі з Желібором вирішить позбутися його таким шляхом. — Краще я скажу вам, що буде далі, — він знову змусив себе посміхнутися. — Мій напарник та його команда скоро приїдуть і повбивають вас. Або замучать до смерті на помсту за тих, кого ви викрали. Правлінські виродки, з якими у вас угода, не допоможуть. Їм треба зберегти обличчя й удати непричетність. Ви знаєте, яка сила Пожирачів, а ми знаємо, у чому ваші слабкості, а ще...

Златанові договорити не дали. Кігтиста рука кровопивці стиснулася в кулак, і він зацідив магові в голову. Той не встиг зціпити зуби — почвара рухалася надто швидко. Прикушений язик знову наповнив рот смаком крові.

— Ти можеш знати, у чому наші слабкості, — відказав гугнявий. — Але ми можемо обірвати твоє життя швидше, ніж закінчиш речення.

— Правда, — сплюнув Златан. — А ще правда в тому, що я прийшов до вас самовільно. Думаєте, я б отак по-дурному попався, якби не захотів? Хах! Я ж до біса сильний, дотичний до правління маг. І — я маю для вас пропозицію.

Кровопивці зашипіли поміж собою.

— Нас не цікавлять твої пропозиції, — відповіли вони в унісон.

— Зацікавлять. Слухайте. Удруге я не повторюватиму. Час цокотить, і немає місця в Празі, де ви могли би сховатися від мого напарника.

— Пожирачу, — відказав гугнявий, — хто сказав, що ми взагалі в Празі?

***

Внутрішній годинник Варти озивався тільки в найбільш напружені моменти. Вона трусилася на передньому сидінні Амброзового буса, час від часу вказуючи шлях.

Закривавлений тайнопис у руці більше нічого не повідомляв.

— Припини на нього зиркати, дитя, — зауважила Брусінка, котра притулилася спереду поміж магами. — Чи думаєш, що твій ненаглядний чаклун знайшов собі там чим писати на цій скривавленій шматі? Має минути час, аби тайнопис очистився.

— О, той виродок придумав би щось, — огризнулася Варта, проте припинила м'яти папірець і запхала його в кишеню.

Дорога вже вивела їх за місто. Амброзові навички водіння нічим не поступалися Златановим: вони обоє ганяли, як вар'яти. Тільки перший донедавна робив це на запаморочливо дорогій автівці, котра мовби не торкалась асфальту взагалі. А глава празьких темних водив роздовбану сіро-синю тарадайку, яка крехтіла, чмихала, загрозливо пищала зношеними гальмами й на поворотах часом робила небезпечні кульбіти, коли Варта падала на Брусінку, Брусінка на Амброза, а той знай реготав, викручуючи кермо.

Позаду зі стоїчним виглядом сидів Алебарда в оточенні сестер — Наґінати й Ґлефи. Чорнявка дрімала в нього на плечі, мовби сутичка її зовсім не турбувала. Ґлефа, далеко не так схожа на азіатку, як Наґіната, позирала у вікно і водила пальцями в повітрі: вочевидь, подумки повторювала розчерки атак. Лукаш умостився ще далі, скований путами. Обабіч нього прилаштувалися чародії, яких Амброз покликав за компанію. На задньому сидінні вмістилися ще двоє — світляки. Варта не знала їх, але, судячи з виразів облич празьких темних, останні стерпно ставилися до такої компанії.

— Ото їхній глава, — буркнув Амброз на Вартине питання про світляків. — Залицяльник Кузи. Припекло ж їй отаке здибати...

— Я все чую! — кинув із заднього сидіння світляк.

Чаклунка зиркнула