Граф Дракула - Брем Стокер

— Так, — сказав він, посміхнувшись, — ви — фізіономіст. Тут кожна година для мене — наука. Я із задоволенням прийшов на сніданок; вибачте мені, сер, похвалу старого, але повинен вам сказати, що ви на диво щаслива людина, бо у вас незвичайна дружина. Я читав усі її листи до бідолашної Люсі, і в деяких із них йдеться про вас так, що хоч я знаю вас лише декілька днів, та й то за розповідями інших, усе ж таки я пропоную вам свою дружбу.

Ми потиснули один одному руки.

— А зараз, — продовжував він, — дозвольте попросити вас про невелику послугу. У мене важке завдання, але я не знаю, з чого почати. Ви можете допомогти. Розкажіть, що було до вашого від'їзду до Трансільванії. Згодом мені знадобиться ще дещо, але поки і цього досить.

— Послухайте, сер, — сказав я, — те, про що ви говорите, стосується графа?

— Так, — відповів він.

— Тоді я цілком до ваших послуг. Оскільки ви виїжджаєте поїздом о 10.30, то у вас не буде часу прочитати папери зараз, але я дам вам усю теку, що є в мене, можете узяти її з собою і прочитати в потягу.

Після сніданку я провів його. Прощаючись, він сказав:

— Може, ви приїдете до міста з дружиною?

— Ми удвох приїдемо до вас, коли хочете, — відповів я.

Я купив йому місцеві ранкові газети і вчорашні лондонські; поки ми стояли біля вікна вагона, очікуючи відправлення потяга, він гортав і переглядав їх. Раптом очі його зупинилися на чомусь у «Вестмінстерській газеті». Він зблід, уважно прочитав і тихо простогнав:

— Mein Gott! Mein Gott[22]! Так швидко! Так швидко!

Мені здається, що він зовсім забув про мене. Раптом пролунав свисток і потяг рушив. Це змусило його схаменутися, він визирнув у вікно, помахав рукою і крикнув: «Привіт мадам Міні! Напишу вам, як тільки встигну!»

Щоденник лікаря Сьюарда

26 вересня.

Дійсно, немає нічого важчого за кінець. Не минуло ще й тижня, як я сказав собі «Finis», а ось уже знову доводиться починати, а точніше, продовжувати свої нотатки. До сьогоднішнього вечора не було підстави обдумувати те, що відбулося. Завдяки нашим турботам Ренфілд став надзвичайно розсудливим, він покінчив із мухами і взявся за павуків, тому не завдає мені ніякого клопоту. Я одержав листа від Артура, написаного в неділю, з якого видно, що він дивно зміцнів; Квінсі Моріс із ним, а це для нього велика втіха. Квінсі написав мені також кілька рядків і говорить, що до Артура повертається його колишня безтурботність, отже, за них я більше не тривожуся. Що ж до мене, то я знову з колишнім захопленням взявся до роботи і тепер можу сказати, що рана, завдана мені Люсі, почала вже загоюватися. Все тепер з'ясувалося, і одному Творцеві відомо, чим усе це скінчиться. Гадаю, що Ван Хелзінку тільки здається, ніби він усе знає, але він хоче розпалити цікавість. Учора він їздив в Ексетер і ночував там. Сьогодні він повернувся о пів на п'яту, стрімголов залетів до моєї кімнати й тицьнув мені в руки вчорашню «Вестмінстерську газету».

— Що ти думаєш із цього приводу? — запитав він, заклавши руки за спину.

Я питально подивився на газету, оскільки не розумів, що він хоче цим сказати; він узяв її і показав статтю про дітей, викрадених у Хемпстеді. Мене це мало зацікавило, доки, нарешті, я не прочитав опис маленьких, як крапки, ранок від уколу на шиї. Якась думка блиснула у мене, і я подивився на нього.

— Ну? — запитав він. — На зразок ранок бідолашної Люсі?

— Що ж це означає?

— Означає те, що причина тут одна й та сама. Що зашкодило їй, те зашкодило і їм…

Я не зовсім зрозумів його слова:

— Тобто як це, професоре? — запитав я.

Його серйозність мене розважала, бо чотири дні повного відпочинку після того вічного страху воскресили в мені бадьорість духу, але, поглянувши на нього, я зніяковів. Я ніколи ще не бачив професора таким суворим, навіть, тоді, коли ми переживали через Люсі.

— Поясни мені! — просив я. — Я нічого не розумію. Я не знаю, що думати, і в мене немає жодних даних, за якими я міг би здогадатися, в чому річ.

— Не скажеш же ти, Джоне, що не маєш уявлення, від чого померла Люсі; незважаючи на всі факти, які ти міг спостерігати, незважаючи на всі натяки? На нервові потрясіння, спричинені великою втратою крові?

— Тобто як це — втратою крові?

Я похитав головою. Він підійшов до мене, сів і продовжував:

— Ти дуже розумний, Джоне; ти добре мислиш, твій дух сміливий, але ти надто розсудливий. Ти нічого не хочеш ані бачити, ані чути неприродного; і все, що не стосується твого буденного життя, тебе не обходить. Ти не думаєш, що існують речі, яких ти не розумієш, але які, проте, існують, що є люди, які бачать те, чого не можуть бачити інші; але май на увазі, дійсно існує те, що не побачиш простим оком. В тому-то й помилка нашої науки, що вона все хоче з'ясувати, а якщо це їй не вдається, то говорить, що це взагалі нез'ясовно. І все ж ми бачимо навколо себе щодня виникнення нових переконань; але по суті вони все-таки старі й лише претендують на новизну. Сподіваюся, наразі ти віриш у перетворення тіл? Ні? А в матеріалізацію? Ні? А в астральні тіла? Ні? А в читання думок? Ні? А в гіпнотизм?

— Так, — сказав я. — Шарко це досить добре довів.

Він посміхнувся і продовжував:

— Значить, ти цим задоволений і можеш простежити за думкою великого Шарко, яка проникає в саму душу пацієнта? Ні? Але, можливо, ти в такому разі задовольняєшся самими фактами і не шукаєш їх пояснення? Ні? Тоді скажи мені: як же ти віриш у гіпнотизм і заперечуєш читання думок? Дозволь звернути твою увагу, мій друже, на те, що в галузі електрики тепер зроблено відкриття, які вважалися б за нечисту силу навіть тими, хто відкрив електрику, а і їх самих за це трохи раніше спалили б, немов чаклунів. У житті завжди є таємниці. Чому Мафусаїл[23] прожив дев'ятсот років, старий Парр — сто шістдесят дев'ять, тоді як бідолашна Люсі з кров'ю чотирьох чоловіків у своїх венах не