Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

У моїй голові промайнуло, що та частина маневрів, яка стосується відступу, виходить у моїх звіряток найкраще, але потім я заграв наступний сигнал.

«Списники» зімкнули стрій. Перед фалангою атакуючих рудих тваринок раптово виросла стіна щитів із твердої кори восковиці і піднявся ряд довгих списів.

Черговий сигнал — кінці списів уперлися в землю.

Обидві армії з тріском зіткнулися. Пролунав жахливий вереск сотень маленьких горлянок. Вереск, що заглушив голос моєї сопілки.

Руді звірята з першої шеренги наштрикнулися на списи, пригнувши їх до землі, але задні продовжували напирати, давлячи на моїх «щитоносців», які своїми тілами утримували шматки кори. Здавалося, на пляжі зіткнулися двоє пласких безформних створінь. Одне — жовте, друге — іржаво-червоне. Довгі списи моїх звірів, однак, унеможливили боротьбу задніх рядів, тому люта атака бистринок Кімір Зила почала втрачати силу.

Деякі звірятка з перших рядів почали впадати у сказ і, кинувши списи, кидатися на сусідів, аж урешті перші лінії обох ладів не перетворилися на загальний клубок. Тваринки, яких я тижнями бачив веселими, пустотливими волохатими створіннями, тепер рвали одне одному горлянки і дряпалися пазурами так, що хутро моїх стало рудим, як у їхніх ворогів.

Я грав, скільки було сили в легенях, намагаючись пробитися крізь лютий вереск і крики звірів, що звучали так, ніби билася гігантська зграя диких котів.

Я грав по черзі то пісню битви, то накази.

Кинув у бій два резервні загони, що ховалися в кущах, по одному на кожен фланг, і наказав їм сформувати «бичачу голову».

Центр, зріджений і ослаблений битвою, почав відступати, але обидва резервні загони з люттю кинулися на ворожі фланги і захряснулися на них, мов щелепи.

Я почув нові накази, які грав мій брат. Груба, дика мелодія з тривожним звуком. І відразу — вереск забутого вартового з іншого боку острова.

Я вибіг з альтанки і помчав у той бік. Добігши, побачив у тьмяному відблиску далекого вогню, палаючого навколо місця битви, нові човни, що врізалися носами у прибережний пісок.

Я не міг зрозуміти, звідки у мого брата стільки бистринок. За очеретом зауважив світло лампи на носі човна, а потім з’явився Кімір Зил. Він відклав весла, підняв сопілку і почав грати. Я розпізнав нав’язливі тони наказів і якусь тривожну верескливу мелодію, яку він грав своїм звіряткам перед атакою.

Вони вискочили на пляж і, виставивши списи, кинулися в атаку, але їхній стрій був радше нерівний, анітрохи не схожий на елегантні чотирикутники його добірної армії.

Я викликав свій останній загін — два десятка «списників», що перебували в поселенні, і наказав їм утворити нерухоме «вістря» і стримувати атаку, а сам побіг поглянути, що відбувається на пляжі біля селища.

Прибіг я саме вчасно. Мої бистринки майже зіштовхнули нападників у воду, а вся територія перед пляжем була встелена нерухомими закривавленими шматками хутра. У цей момент зі схованих у затоці очеретяних човнів кинулася нова фаланга.

Я не міг зрозуміти, що відбувається. У нас були приблизно рівні за кількістю зграї, тим часом Кімір Зил буквально заливав моє військо новими загонами, які брав невідомо звідки.

І раптом у світлі згасаючого очерету і слабкому відсвіті першої зорі я побачив, що спини нових атакуючих бистринок були попелясто-сірими.

Бистринки Чагая з блакитного острова.

Кімір Зил стояв у своєму човні і реготав.

Я заграв: «Усі в селище, обороняти нори!», і мої звірятка почали відступати, досі утримуючи лад.

Моя армія пройшла крізь головний прохід у стіні, який я наказав відразу завалити камінням і скинути засіки. Шипасті «їжаки» з гострих гілочок скотилися зі стін і лягли біля їх підніжжя.

Я зіграв для уцілілих «пращників», вказуючи на безглузду армію, що складалася з бистринок Чагая, тож на вцілілу частину першої фаланги посипалося каміння.

Коли я підняв сопілку, щось різко вдарило в стовп альтанки, вминаючи дерево. Я обернувся і побачив Кімір Зила з чимось, що нагадувало різьблену палицю. Він нахилився і підняв гальку з човна, після чого розмістив камінь в чаші на кінці палиці. Парган. Зброя для метання каменів, яку використовують на полюванні кебірійські пастухи.

Кімір Зил розмахнувся, камінь промайнув у повітрі і пролетів зовсім поруч з моєю головою. Я присів за балюстрадою веранди і озирнувся. У мене не було ніякої зброї. Зовсім нічого.

Мої звірятка відчайдушно билися на стінах фортеці, а я повинен був перевірити, що відбувається з «піхотою» на другому боці острова.

Камінь знову просвистів у повітрі, і сторожова вежа мого поселення розлетілася хмаркою сухої глини.

Я вискочив з альтанки, але черговий снаряд вдарив мене в бік. Відчув біль, як від сильного стусана, в очах потемніло і я впав на землю, в оксамитову темряву.

Отямився швидко. Бій на стінах поселення досі тривав, мої звірята розлючено тицяли списами, часом не зважаючи на засіки, стрибали зі стін і кидалися на ворога з кігтями.

Деякий час я крутився на землі від болю, але потім зібрався, щоб встати. Бік болів, немов нашпигований голками, але я вирішив встати на ноги будь-якою ціною.

Піднявши голову, побачив Кімір Зила, який нахабно стояв на моїй землі, із сопілкою за поясом і парганом в руці. Він привітав мене сильним копняком у голову, а коли я знову впав, забрав у мене сопілку і кинув її у воду.

— Вітаю на війні, братику, — зареготав він. Підійшов до