Американські боги - Ніл Гейман

Він розмірковував про те, чи є у Вісконсині смертна кара. Розмірковував, чи це взагалі має значення. Він хотів би розуміти, що відбувається — і знати, чим це все зрештою закінчиться. Аж ось до нього дійшло, — він сумно усміхнувся на цей здогад, — що понад усе йому хотілося нормальності. Він хотів, щоб йому не довелося відсидіти, щоб Лора досі була жива і нічого з того, що трапилось останнім часом, не траплялося.

«Не можу сказати, що ця опція тобі доступна, любчику», — залунав у його думках грубуватий голос Середи. Тінь кивнув сам собі. Це недоступна опція. Ти спалив мости. Тому просто іди далі. Спокутуй власні гріхи.

Десь далеко дятел довбав гнилу колоду.

Тінь раптом відчув, що на нього хтось дивиться: зграйка північних кардиналів якусь часину розглядала його з голих гілок бузинового куща, перш ніж повернутися до дзьобання ягід. Кардинали виглядали, ніби ілюстрація до календаря «Співочі птахи Америки». Цвірінькання і переспіви пташок нагадували озвучку до ігрового автомата, Тінь чув їх, йдучи вздовж струмка. Зрештою, затихли і вони.

На галявині в тіні пагорка лежало мертве оленятко, а поряд чорний крук, що габаритами скидався на невеликого пса, клював труп, видираючи і відриваючи шматки м’яса довжелезним, страхітливим дзьобом. Очей у оленяти вже не було, але його мордочку не зачепили. На крупі біліли плямки. Тінь подумки поцікавився, як воно здохло.

Птах схилив голову набік, а потім промовив:

— Ти, людина-тінь, — голос був такий, ніби один об одного труться великі камені.

— Я — Тінь, — відповів Тінь. Ворон перескочив на круп оленяти, задер голову і наїжачив пір’я на голові і шиї. Він був здоровенним, а його очі нагадували чорні намистини. Було щось страхітливе у сусідстві птаха такого розміру.

— Каже, що знайде тебе в Кайро, — заскрипів ворон. Цікаво, який це з Одінових супутників, подумав Тінь, Гуґін чи Мунін — думка чи пам’ять?

— Кайро?

— В Єгипті.

— І як, на бога, мені потрапити в Єгипет?

— Іди за течією Міссісіпі. На південь. Знайди Шакала.

— Послухай. Я не хочу здатись... О господи, послухай... — він зупинився, аби зібрати думки докупи. Йому було холодно, він стояв посеред лісу і розмовляв зі здоровенним чорним птахом, який мав за обід Бембі. — Отже... Про що я... Я просто не хочу жодних загадок.

— Загадок, — доброзичливо погодився крук.

— Мені треба пояснення. Шакал в Кайро. Це мало що пояснює. Звучить як репліка з паскудного шпигунського трилера.

— Шакал. Друг. Каррр. Кайро.

— Ага, до мене дійшло з першого разу. Мені потрібно більше інформації.

Птах відвернувся і відірвав ще шмат м’яса від ребра оленяти. Тоді перелетів на дерево, а шмат м’яса звисав з його дзьоба, ніби довжелезний кривавий хробак.

— Гей! Ти можеш принаймні вивести мене до справжньої дороги?

Ворон перелетів на гілку повище і подалі. Тінь кинув погляд на труп оленяти. Певно, якби він був справжнім суворим мешканцем лісу, то без проблем вирізав би собі соковитий стейк і негайно засмажив би його на ватрі. Натомість він сів на повалене дерево, з’їв «Снікерс» і виснував, що справжнім мешканцем лісу зовсім не був.

Крук каркнув з краю просіки.

— Хочеш, щоб я пішов за тобою? Хороший песик прилетів сповістити про якусь чергову халепу, в яку втрапив хазяїн?

Птах знову нетерпляче каркнув. Тінь встав і попрямував до нього. Ворон почекав, поки Тінь підійде, а тоді перелетів на інше дерево, ліворуч від напрямку, в якому Тінь ішов з самого початку.

— Ей, чуєш! Гуґін! Чи Мунін! Чи що ти там таке!

Птах повернувся, підозріливо схилив голову набік і втупився у Тінь своїми блискучими очима.

— Скажи «Невермор».

— Пішов ти нахуй, — відповів ворон.

Поки вони просувалися лісом — ворон перелітаючи з гілки за гілку, а чоловік продираючись крізь чагарі, крук не озвався до Тіні більше жодним словом.

Небо було сталево-сіре. Був полудень.

За півгодини вони вийшли на асфальтовану дорогу на околиці якогось містечка, і птах полетів назад між дерев у своїх воронячих справах. Тінь завагався між вивіскою мережі фастфуду «Заморожені десерти Калверз» і автозаправкою. Обрав забігайлівку, де й не пахло клієнтами. З-за стійки радісно привітався поголений налисо молодик. Тінь замовив два бургери і картоплю фрі. Потім пішов до вбиральні, щоб привести себе до ладу. Виглядав він хріново. Тінь проінспектував вміст власних кишень: кілька монет, у тому числі срібний долар зі Свободою, одноразова зубна щітка і тюбик зубної пасти, три батончики «Снікерс», п’ять хімічних грілок, гаманець — цілком порожній, якщо не рахувати водійських прав і кредитної картки (цікаво, подумав Тінь, скільки ще вона буде дійсною?) — і близько тисячі доларів п’ятдесятими і двадцятками у внутрішній кишені пальта, його частка за вчорашнє пограбування банку. Він вимив обличчя і руки гарячою водою, пригладив темне волосся, а потім повернувся до забігайлівки, щоб з їсти свої бургери і картоплю з кавою.

Поївши, Тінь повернувся до стійки:

— Хочете морозива? — послужливо запитав молодик.

— Ні. Ні, дякую. Десь тут можна орендувати машину? Моя здохла трохи далі по дорозі, за містом.

Молодик почухав щетину на черепі.

— Тут точно ніде орендувати, пане. Але якщо ваша тачка здохла, можете подзвонити в Асоціацію автомобілістів і попросити, щоб її відбуксували. Або попросити про допомогу на заправці.

— Чудова ідея. Дякую.

Він почалапав підталим снігом на заправку. Купив ще шоколадних батончиків, смужки в’яленої телятини і ще хімічних грілок для рук і ніг.

— Десь тут можна орендувати машину? — спитав він у жінки за касою. Пухкенька жіночка в окулярах вочевидь втішилась, що може з кимось побалакати.

— Дайте подумати. Ми тут трохи, знаєте, на краю світу. Коли щось таке треба зробити, то вам в Медісон. А ви куди їдете?

— В Кай-ро. Де б це не було.

— Я знаю, де це. Передайте мені мапу з отої-он полички. — Тінь передав їй карту Іллінойса в целофановій упаковці. Вона розпакувала карту і показала на нижній кутик штату: — Осьо.

— Каїр?

— То в Єгипті так кажуть. А той, що в Малому Єгипті, ми звемо Кайро. Тут ще є Фіви, і всяке таке. Моя