Граф Дракула - Брем Стокер
— Це мене нітрохи не дивує — я щойно сам у цьому засумнівався.
Ми обідали всі разом, і я помітив, що бідолашний Артур страшенно хвилювався. Ван Хелзінк весь час мовчав; він заговорив тільки тоді, коли ми закурили сигари.
— Лорде, — почав він, але Артур перебив його:
— Ні, ні, тільки не так, на Бога! В усякому разі — не тепер. Пробачте мені, сер; я не хотів вас образити, але я не можу чути цей титул, моя рана ще дуже свіжа!
Професор дуже лагідно відповів:
— Я назвав вас так тільки тому, що я вагався, як мені звернутися до вас. Я не можу називати вас містер, я полюбив вас, так, мій любий хлопчику, я полюбив вас як Артура.
Артур простягнув руку і гаряче потиснув долоню старого.
— Називайте мене, як хочете, — сказав він. — Я сподіваюся, що завжди з гордістю носитиму звання вашого друга; дозвольте сказати вам, що я не знаходжу слів, аби висловити свою подяку за все, що ви зробили для моєї бідолашної, дорогої Люсі. Якщо я був різкий або виявив незадоволення — пам'ятаєте, тоді, коли ви так дивно вчинили, — прошу мені пробачити.
Професор лагідно відповів йому:
— Я знаю, як важко було вам тоді цілком довіритися мені, адже щоб повірити в необхідність такої поведінки, потрібно розуміти; здається, ви й тепер не зовсім вірите мені, та й не можете, бо вам не дано ще зрозуміти, в чому річ. Але настане час, коли ви довіритеся цілком, і коли вам все відкриється, ви дякуватимете мені за себе, за інших і за неї, за ту, яку я присягнувся захищати.
— Так, звичайно, сер, — схвильовано заговорив Артур, — я у всьому довіряюся вам. Я знаю і вірю, що у вас благородна душа, ви друг Джона і були її другом. Робіть усе, що хочете!
— Мені хотілося б поставити вам деякі питання.
— Будь ласка.
— Вам відомо, що місіс Вестенр залишила вам увесь свій спадок?
— Ні! Я ніколи про це не думав.
— Оскільки тепер усе належить вам, то ви можете всім розпоряджатися на свій розсуд. Мені хочеться, щоб ви дозволили мені прочитати всі папери і листи Люсі. Повірте, це не цікавість знічев'я. Будьте впевнені, у мене є для цього дуже вагомі підстави. Ось усі папери. Я узяв їх раніше, ніж мені стало відомо, що все це ваше, для того, щоб до них не торкалися чужі руки, щоб чужі погляди не проникли в її душу. Я прибережу їх, якщо ви нічого не маєте проти; я навіть вам не хотів би їх показувати; я буду їх ретельно берегти. Жодне слово не пропаде, а коли настане час, я поверну їх вам. Я прошу у вас майже неможливого, але ви це зробите? Адже правда? Заради Люсі?
— Робіть усе, що хочете, лікарю. Я відчуваю, що таким чином я виконую бажання Люсі. Я не буду турбувати вас питаннями, доки не настане час.
— І ви маєте рацію, — відповів професор. — Нам усім треба пережити ще немало горя. Не варто занепадати духом, не треба бути егоїстичним, нас кличе обов'язок, і все скінчиться благополучно!
Цю ніч я спав на дивані в кімнаті Артура. Ван Хелзінк зовсім не лягав. Він ходив туди-сюди, неначе охороняючи будинок, і весь час стежив за кімнатою, де лежала в домовині Люсі, обсипана білими квітами часнику, запах яких змішувався в нічному повітрі з ароматом троянд і лілій.
Щоденник Міни Харкер
22 вересня. У потязі дорогою в Ексетер.
Джонатан спить.
Похорон був дуже простий, але урочистий. За домовиною йшли ми, слуги, кілька друзів з Ексетера, лондонський агент і один пан, заступник сера Джона Пакстона, президента Товариства законів. Джонатан і я стояли пліч-о-пліч і відчували, що втратили дорогу і близьку людину. Ми поволі повернулися до міста, доїхавши автобусом до Гайд-парку. Потім пішли по Пікаділлі пішки. Джонатан тримав мене під руку, як колись. Я задивилася на дуже красиву панночку у великому круглому капелюсі, що сиділа в колясці, як раптом Джонатан схопив мене за руку так міцно, що мені зробилося боляче, і скрикнув: «Господи!» Я переживаю постійний страх за Джонатана, оскільки весь час боюся, щоб у нього знову не повторився нервовий напад, тому я вмить обернулася до нього і запитала, що сталося.
Він був дуже блідий, очі витріщені, і він із жахом дивився на якогось високого, тонкого пана з гачкуватим носом, чорними вусиками і загостреною борідкою, який також дивився на ту гарненьку панночку, що і я. Він вдивлявся в її обличчя так пильно, що зовсім нас не помічав, і мені вдалося добре розглянути незнайомця. Вираз його обличчя не назвеш добрим, він був суворим, жорстким і плотським, а великі білі зуби, що здавалися ще білішими від яскраво-червоного кольору губ, скидалися швидше на ікла тварини, ніж на зуби людини. Джонатан не зводив із нього очей, аж я злякалася, щоб незнайомець цього не помітив. Я боялася, що це його розлютить, оскільки виглядав він бридко і люто. Я запитала Джонатана, чому він такий схвильований. Джонатан, здається, думав, що мені відомо стільки ж, скільки і йому, тому поцікавився:
— Ти знаєш, хто це?
— Ні, любий, — відповіла я, — не знаю; хто це?
Відповідь мене вразила, оскільки він, здавалося, зовсім забув, що розмовляє зі мною, з Міною.
— Це він і є!
Бідолаха! Джонатана, мабуть, щось дуже схвилювало; я переконана, якби я його не підтримала, він напевно впав би. Він продовжував дивитися на незнайомця не зводячи очей; з магазина вийшов якийсь пан із пакетом, передав його леді в колясці, і вони обоє негайно поїхали. Похмурий незнайомець не зводив з неї очей; коли вона поїхала, він довго дивився їй услід, потім найняв екіпаж і вирушив за ними. Джонатан весь час не відводив очей і, нарешті, сказав ніби подумки:
— Мені здається, що це граф, але він неначе помолодшав. Господи, якщо це правда? О, Боже! Боже! Якби я тільки знав! Якби я тільки знав!
Він був такий стривожений, що я боялася розпитувати, прагнучи не нагадувати йому про це. Я злегка потягнула його за рукав, і він пішов зі мною далі. Ми трохи погуляли, потім зайшли до Грінпарку і посиділи там. Був спекотний осінній день, тому
