Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

Ґеральт використав корсеку, щоб звалити з ніг чергового бандита, потім зіпер держак на камінь й ударом чобота зламав його, скорочуючи до довжини меча. Випробував палицю, спочатку вальнувши в потилицю Дійкстри, який сидів верхи на химері, а відразу після того стишив виття бурмили зі зламаною рукою. Шви дублету вже давно розійшлися під обома пахвами, й відьмак почувався значно краще.

Останній бурмило, який тримався ще на ногах, також атакував корсекою, вважаючи, що довжина її надасть йому перевагу. Ґеральт ударив його в перенісся, бурмило з розмаху всівся на горщик із агавою. Інший реданець, надзвичайно впертий, учепився у стегно відьмака й боляче вкусив. Відьмак став злим і сильним копняком позбавив гризуна можливості гризти.

На сходи забіг засапаний Любисток, побачив, що діється, і поблід, наче папір.

— Ґеральте! — крикнув за мить. — Цірі зникла! Немає її!

— Я цього сподівався, — відьмак зацідив палицею чергового реданця, що не хотів лежати спокійно. — Але ж тебе не дочекаєшся, Любистку. Я ж казав тобі вчора: як щось станеться, маєш стрімголов летіти до Аретузи! Мій меч приніс?

— Обидва!

— Другий — це меч Цірі, ідіоте, — Ґеральт гепнув бурмила, який намагався встати з агави.

— Я на мечах не розуміюся, — просапав поет. — Боги, та припини їх бити! Ти реданських орлів не бачиш? То ж люди короля Візіміра! Це означає зраду й бунт, за те можна до ями потрапити…

— На ешафот, — пробелькотів Дійкстра, витягаючи кинджал і наближаючись невпевненим кроком. — Обидва на ешафот підете…

Більше сказати він не зумів, бо впав навкарачки, буцнутий у бік голови уламком держака корсеки.

— Ламання колесом, — похмуро оцінив Любисток. — А спершу — рвання розжареними кліщами…

Відьмак копнув шпигуна під ребра. Дійкстра перекинувся набік, наче вбитий лось.

— Четвертування, — оцінив поет.

— Облиш, Любистку. Давай обидва мечі. І їдь звідси, якнайшвидше. Втікай з острова. Втікай якнайдалі!

— А ти?

— Я повертаюся на гору. Мушу рятувати Цірі… І Йеннефер. Дійкстро, лежи чемно й облиш у спокої кинджал!

— Це тобі з рук не зійде, — видихнув шпигун. — Я пошлю моїх… Піду за тобою…

— Не підеш.

— Піду. У мене на борту «Шпаги» п’ятдесят людей…

— А є серед них цирульник?

— Га?

Ґеральт зайшов шпигуну за спину, схопив його за стопу, шарпнув, викрутив ту раптово й дуже сильно. Хрупнуло. Дійкстра завив і зомлів. Любисток крикнув, наче то був його власний суглоб.

— Те, що зроблять зі мною після четвертування, — пробурмотів відьмак, — уже мало мене обходить.

В Аретузі панувала тиша. У бальній залі залишилися уже виключно недобитки, що не мали сил галасувати. Ґеральт оминув залу, не бажаючи, щоб його помітили.

Кімнатку, в якій вони ночували із Йеннефер, знайшов не швидко. Коридори палацу були справжнім лабіринтом, і все тут виглядало однаково.

Ганчіркова лялечка дивилася на нього очима-ґудзиками.

Він сів на ліжку, обійнявши голову долонями. На підлозі кімнатки не було крові. Але на спинці стільця висіла чорна сукня. Йеннефер перевдяглася. У чоловічий одяг, уніформу змовників?

Або виволокли її у білизні. У кайданах з двімериту.

У віконній ніші сиділа Марті Содерґрен, цілителька. Вона підняла голову, почувши його кроки. Щоки її були мокрими від сліз.

— Ген Ґедимдейт мертвий, — сказала ламким голосом. — Серце. Я нічого не зуміла зробити… Чому мене викликали так пізно? Сабріна мене вдарила. Вдарила мене по обличчю. Чому? Що тут сталося?

— Ти бачила Йеннефер?

— Ні, не бачила. Облиш мене. Я хочу залишитися сама.

— Покажи мені шлях до Ґарштанга. Прошу.

Вище Аретузи було три закручені тераси, далі узбіччя гори ставало урвистим і недоступним. Над прірвою ставав Ґарштанг. Біля фундаменту палац був темним, монолітно гладким, приліпленим до скелі блоком каміння. Тільки вищі поверхи полискували мармуром і вітражами вікон, золотилася на сонці бляха куполів.

Брукована дорога, що вела до Ґарштангу й далі, на вершину, вилася навколо гори, наче змія. Утім, була ще одна дорога, коротша, — сходи, що поєднували тераси, а зразу під Ґарштангом зникали в чорній пащі тунелю. Власне, на ті сходи відьмаку вказала Марті Содерґрен.

Зразу за тунелем був міст, що поєднував краї прірви. За мостом сходи піднімалися різко вгору й повертали, гинули за поворотом. Відьмак пришвидшив кроки.

Балюстрада сходів декорована була скульптурами фавнів і німф. Скульптури здавалися живими. Рухалися. Медальйон відьмака сильно затремтів.

Він протер очі. Удаваний рух скульптур полягав у тому, що вони змінювали форму. Гладкий камінь перетворювався на шорстку, безформну масу, зжерту вихорами й сіллю. А відразу після того — відновлювався знову.

Він знав, що воно значить. Маскуюча Танедд ілюзія тремтіла й зникала. Міст також був частково ілюзорним. Крізь дірявий, наче решето, камуфляж визирали прірва й водоспад, що шумів на її дні.

Не було темних плит, що вказували б безпечний шлях. Він перейшов місток поволі, слідкуючи за кожним кроком, лаючись подумки на втрату часу. Коли ж опинився на другому боці прірви, почув кроки людини, що бігла.

Відразу її впізнав. Зверху зі сходів збігав Доррегарай, чародій, який був на службі в короля Етайна з Цідарісу. Він пам’ятав слова Філіппи Ейльгарт. Чародіїв, які представляли нейтральних королів, запрошено було в Ґарштанг як спостерігачів. Але Доррегарай гнав східцями зі швидкістю, яка давала зрозуміти, що пропозиція та була раптом відкликана.

— Доррегараю!

— Ґеральте? — просопів чародій. — Що ти тут робиш? Не стій, утікай! Швидко вниз, до Аретузи!

— Що сталося?

— Зрада!

— Що?

Доррегарай раптом здригнувся і дивно кашлянув, а відразу після того похилився і впав просто на відьмака. Раніше, ніж Ґеральт устиг його підхопити, помітив сіроперу стрілу, що стирчала в нього зі спини. Він похитнувся із чародієм в обіймах — і це врятувало йому життя, бо друга, ідентична стріла, замість того щоб пробити йому горло, лупнула в хтиву посмішку кам’яного фавна, відбивши ніс і шматок щоки. Відьмак відпустив Доррегарая і пірнув за балюстраду сходів. Чародій звалився на нього.

Стрілків було двоє, й обидва мали на капелюхах хвости білок. Один залишився наверху сходів, натягуючи лук, другий витягнув меча з піхов і погнав униз, перескакуючи через кілька східців. Ґеральт скинув з себе Доррегарая, піднявся, витягаючи меча. Стріла заспівала, відьмак перервав той спів, відбивши стрілу швидким ударом меча. Другий ельф був уже близько, але при вигляді стріли, яку відьмак відбив, на мить завагався. Але тільки на мить. Він кинувся на відьмака, крутнувши мечем для удару. Ґеральт коротко парирував, навскіс, так, аби клинок ельфа зісковзнув по його вістрю. Ельф втратив рівновагу, відьмак плавно розвернувся і тяв його в шию, за вухом. Тільки раз. Того вистачило.

Стрілок наверху сходів знову нап’яв лук, але