На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Він очікував побачити якийсь бруднючий склад, якийсь сирий підвал побіля води.
— Що це за маєток? — запитав інквізитор, роздивляючись занедбані хороми.
— Його побудував якийсь купець багато років тому. — Северард копнув відламаний шматок скульптури, що лежав у нього на шляху, і той з гуркотом покотився у темряву. — Багатий чоловік, дуже багатий. Хотів жити біля своїх складів і причалів, наглядати за тим, як ідуть справи.
Практик збіг по потрісканих, моховитих сходах до велетенських, облущених дверей.
— Він гадав, що й інші підхоплять цю ідею, але де там, бо який дурень захотів би жити тут із власної волі? Потім він втратив усі гроші, як ото часто трапляється з купцями. І його кредитори ніяк не могли знайти покупця на це майно.
Ґлокта подивився на зламаний, перехняблений фонтан, що був наполовину заповнений водостоєм.
— Не дивно.
Северардова лампа ледь освітлювала неосяжний вестибюль. З мороку навпроти проступали обриси двох велетенських, вигнутих сходів. На рівні другого поверху вздовж стін тягнувся широкий балкон, але значна його частина обвалилась, проламавши прогнилі дошки внизу, так що один із сходових маршів, надірвавшись, просто висів у повітрі. Волога підлога була всіяна шматками відбитої штукатурки і шиферу, що нападав з даху, уламками дощок і бризками сірого пташиного посліду. Крізь кілька зяючих дірок у даху проглядалось нічне небо. Ґлокта чув, як на темних кроквах тихо туркотіли голуби і десь повільно скрапувала вода.
«Ну і місце».
Ґлокта стримав усмішку.
«Чимось схоже на мене самого. Ми обидва колись були неймовірними, і дні нашої слави давно залишились у минулому».
— Тут просторо, правда? — запитав Северард, пробираючись крізь розкидане сміття до темного проходу під понівеченими сходами, а його лампа під час руху відкидала химерні, косі тіні.
— О так, місця тут вистачить іще принаймні на одну тисячу в’язнів.
Ґлокта поплівся за ним, важко спираючись на палицю, занепокоєний слизькою підлогою під ногами. «Зараз посковзнусь і гепнуся на сраку, просто у пташине лайно. От буде весело».
За аркою відкривався пошарпаний коридор, де потріскана штукатурка пообсипувалася цілими пластами, оголивши змокрілу цеглу. По обидва боки коридору виринали понурі проходи.
«Таке місце здатне гарно попсувати нерви людині, яка схильна до нервовості. Вона може науявляти собі всіляких жахіть, що можуть ховатися у цих кімнатах — одразу ж за межею світла лампи, або ще страшніших речей, які, можливо, творяться у темряві».
Ґлокта поглянув на Северарда, котрий легко ступав попереду, щось нерозбірливо насвистуючи під маскою, і спохмурнів.
«Але нам не властива нервовість. Мабуть, ми і є тими самими жахіттями. І, мабуть, ці ще страшніші речі — справа наших рук».
— Скільки тут кімнат? — запитав Ґлокта, човгаючи вслід.
— Тридцять п’ять, не рахуючи кімнат для слуг.
— Справжній палац. Як ти його, в дідька, знайшов?
— Я тут іноді ночував після смерті мами. Знайшов лазівку. Тоді дах ще був здебільшого цілим, відтак спати було сухо. Сухо і безпечно. Ну, наскільки це взагалі можливо.
«Ох, яке важке ти мав життя. Певно, головоріз і кат — це справжній крок вперед для тебе, правда? Кожен має свої виправдання, і що мерзенніша людина, то слізливіша її історія. Цікаво, а яка історія в мене?»
— Ти як завжди винахідливий, еге ж, Северарде?
— За це ви мені й платите, інквізиторе.
Вони увійшли до просторого приміщення: це могла бути вітальня, кабінет або навіть бальна зала, стільки тут було місця. Колись прекрасні панно тепер провисали на стінах, вкриті цвіллю і полущеною позолотою. Северард підійшов до одного, яке все ще доволі міцно трималося, і міцно натиснув збоку на раму. Почулось тихе клацання, і панно розійшлося, відкриваючи темну арку.
«Таємний хід? Як чарівно! Як зловісно! Як напрочуд доречно!»
— Цей будинок, як і ти, сама несподіванка, — мовив Ґлокта, важко кульгаючи до арки.
— І не повірите, на яку ціну я сторгувався.
— Ми його купили?
— О ні. Я його купив. За гроші Ревса. А тепер здаю вам в оренду. — Очі Северарда зблиснули у світлі лампи. — Цей будинок — золоте дно!
— Ха! — реготнув Ґлокта, обережно дибуляючи вниз сходами.
«Нічого собі, він ще й ділову жилку має. Хтозна, може, одного дня я працюватиму на архілектора Северарда. У світі ще й не таке буває».
Тінь Ґлокти маячила перед ним, простягаючись у темряву, поки він бочком спускався сходами, намацуючи правою рукою прогалини між грубими каменями, щоб хоч якось втримувати рівновагу.
— Підвали тягнуться на багато миль, — пробурмотів Северард ззаду. — У нас є власний вихід до каналів, і до каналізації теж, якщо вам цікаво.
Вони минули темний прохід зліва, а потім ще один справа, поволі спускаючись все нижче й нижче.
— Фрост каже, що звідси можна дістатись аж до Аґріонта, ні разу не піднімаючись на поверхню.
— Це може нам стати у пригоді.
— Авжеж, якщо вдасться стерпіти сморід.
Лампа Северарда освітила масивні двері з невеличким заґратованим віконцем.
— Ось ми й знову вдома, — сказав він і чотири рази коротко постукав.
За мить із темряви віконця вигулькнуло лице практика Фроста у масці.
— Це ми.
Очі альбіноса не проявили навіть дрібки приязні чи впізнавання. «Втім, як завжди». По той бік гримнули важкі засуви, і двері плавно відчинилися.
Всередині містилися стіл і стілець, а на стінах висіли свіжі смолоскипи, однак їх ніхто ще не запалював.
«Напевно, поки ми не приволочилися сюди зі своєю лампою, тут стояла суцільна темрява».
Ґлокта перевів погляд на альбіноса.
— Ти що, просто сидів у темряві?
Кремезний практик стенув плечима, на що Ґлокта похитав головою.
— Іноді ти мене хвилюєш, практику Фросте, справді хвилюєш.
— Він тут, — сказав Северард і рушив далі по коридору, лунко цокаючи підборами по вимощеній плитняком підлозі.
Колись це, мабуть, був винний погріб: з кожного боку розташовувалось кілька склепінчастих кімнат, відгороджених міцними решітками.
—Ґлокто!
Салем Ревс міцно вчепився пальцями у ґрати, притиснувши лице поміж ними. Ґлокта спинився перед камерою, щоб хоч трохи дати перепочити хворій нозі.
— Ревсе, як ся маєш? Я не очікував побачити тебе так скоро.
Він уже встиг схуднути, а його шкіра обвисла й зблідла, і на ній досі виднілися сліди синців.
«Він виглядає кепсько, дуже кепсько».
— Що відбувається,
