На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Він глянув на кабана, який потріскував на вогні, стікаючи жирним соком. На язик у роті вмить набігла слина, а ніс заповнив запах м’яса… і чогось іще. Чогось ледь вловимого. Він звів голову і принюхався.

— Щось відчуваєш? — запитав Тул, вдивляючись у ліс.

— Ага, щось.

Шукач нагнувся і взявся за лук.

— Що там? Шанка?

— Невпевнений, можливо.

Він принюхався ще раз. Пахло чоловіком, і то доволі смердючим.

— Я міг вас, голубків, захерачити!

Шукач різко обернувся, заледве не впавши і не впустивши лук. Менш ніж за десять кроків позаду нього, із завітряного боку до вогню з кривою усмішкою крався Чорний Доу. Поряд із ним ішов Мовчун — його обличчя, як завжди, було наче стіна.

— Паскуди! — заволав Тул. — Я ледь не обісрався від ваших піжмурок!

— Прекрасно, — сказав Доу в’їдливо. — Скинути трохи сала тобі, блядь, не завадить.

Шукач глибоко вдихнув і відклав свій лук. Він був, звичайно, радий, що не схибив з місцем, але можна було обійтись і без отих страхів. Шукача тіпало відтоді, як Лоґен на його очах злетів зі скелі. Перекинувся через край, і все — ніхто нічого не зміг вдіяти. Це смерть — вона приходить, коли їй забагнеться, така правда життя.

Мовчун переліз через розколоті камені і сів поряд із Шукачем, привітавши його чи не найбільш стриманим кивком.

— М’ясо? — гаркнув Доу, а тоді проштовхнувся повз Тула, плюхнувся біля вогню і, відірвавши від туші ногу, ввіп’явся в неї зубами.

І все. Вони не бачилися місяць, а то й більше, і таким було його вітання.

— Багатий той, в кого багато друзів, — тихо процідив крізь зуби Шукач.

— Що ти сказав? — бризнув слиною Доу, озираючи все довкола холодним поглядом. Його рот був набитий вепрячим м’ясом, а брудне щетинисте підборіддя блищало від жиру.

Шукач знову підняв долоні.

— Нічого образливого. — Він провів достатньо часу в походах із Чорним Доу, щоб зрозуміти — краще перерізати собі горло, ніж розізлити цього скаженого виблядка. — Коли ми розійшлись, були якісь проблеми? — запитав Шукач, стараючись змінити тему.

Мовчун кивнув.

— Та трохи.

— Йобані плоскоголові! — гримнув Доу, забризкавши Шукача м’ясом. — Вони, сука, повсюди! — Він махнув ногою кабана над вогнем так, ніби це був меч. — З мене досить цього гівна! Я повертаюся на Південь. Тут і так від холоду можна охуїти, так ще й повсюди йобаних плоскоголових як гною! Мерзота! Я рушаю на Південь!

— Боїшся? — запитав Тул.

Доу повернувся, щоб осяяти його великою жовтою посмішкою, і Шукач поморщився. Це було в біса дурне питання. Чорний Доу не боявся ніколи в житті. Він просто не відав страху.

— Щоб я, та й напудився кількох шанка? — Він огидно зареготав. — Ми трохи попрацювали, поки ви двоє хропли. Підготували їм теплий нічліг. Такий теплий, що аж гарячий.

— Ми їх спалили, — буркнув Мовчун. Можна було вважати, що на сьогодні він виговорився.

— Спалили охуєнну купу цих паскуд, — прошипів Доу, шкірячись так, ніби не було в світі кращого видовища за згорілі трупи. — Вони лякають мене не більше, ніж ти, здорованю, але це не означає, що я збираюся сидіти і чекати на них тут, поки Тридуба витягне з ліжка свою стару обвислу сраку. Я рушаю на Південь! — Він відірвав ще один кусень м’яса.

— В кого там обвисла срака?

Шукач усміхнувся, коли побачив, що до вогню прямує Тридуба, і підвівся, щоб потиснути старшому руку. З ним, як завжди, був Форлі Найслабший, тож Шукач поплескав малюка по спині, коли той проходив повз. Він ледь не збив його з ніг, такий був радий, що вони всі живі-здорові, і пережили цей місяць. Та й ватажок їхній компанії не завадить.

Всі виглядали напрочуд щасливими, усміхались, тиснули руки і таке інше. Всі, крім, Доу, звісно. Він просто сидів, утупившись у вогонь, і з кислою, як старе молоко, міною обсмоктував кістку.

— Радий бачити вас, хлопці, цілими і неушкодженими. — Тридуба зняв свій великий круглий щит із плеча і прихилив його до старої зруйнованої стіни. — Як ви?

— Змерзли, як бляді, — відрізав Доу, не піднімаючи голови. — Ми рушаємо на Південь.

Шукач зітхнув. Не встигли і п’ять хвилин посидіти разом, як уже почалися пересвари. Без Лоґена, котрий тримав усе під контролем, буде важко. Ще й більш од того, тут може і кров пролитись. Проте Тридуба не поспішав заварювати кашу. Він, як завжди, зробив паузу і замислився. Він обожнював все обмізковувати. Саме це робило його таким небезпечним.

— На Південь, га? — перепитав Тридуба, поміркувавши хвилинку. — І коли це таке вирішили?

— Ніхто нічого не вирішував, — встряв Шукач, вкотре показуючи долоні. Він подумав, що тепер часто доведеться так робити.

Тул Дуру кинув похмурий погляд на спину Доу.

— Взагалі нічого, — буркнув він, неабияк роздратований, що хтось інший дозволяє собі вирішувати за нього.

— От і правильно, — сказав Тридуба, тихий і неспішний, як трава навесні, — не пригадую, щоб ми обходилися без голосування.

Доу не задумався ні на хвилинку. Він ніколи не задумувався. Саме це робило його таким небезпечним.

Він зірвався на ноги, пожбуривши кістку на землю, і з войовничим виглядом кинувся до Тридуба.

— Я… сказав… Південь! — гаркнув він, і його очі при цьому вибалушилися, наче бульки в казані.

Тридуба не відступив ні на крок. Відступ був не в його стилі. Він, звичайно, на якусь мить задумався, а тоді й собі зробив крок уперед, і тепер майже торкався носом Доу.

— Якщо ти хотів мати вирішальне слово, треба було перемогти Дев’ятипалого, — гарикнув він, — а не програти йому, як і всі решта.

Зачувши це, Чорний Доу спохмурнів, як ніч. Він не любив, коли йому нагадували про поразки.

— Кривава Дев’ятка ліг у землю! — гаркнув він. — Шукач бачив, правда?

Шукачеві довелось кивнути.

— Ага, — пробурмотів він.

— Ну от! То якого дідька нам товкти сраки тут, на північ від гір, де аж кишить плоскоголовими! Рушаємо на Південь!

— Може, Дев’ятипалий і загинув, — сказав Тридуба в обличчя Доу, — але твій борг — ні. Я не знаю, чому він вирішив залишити в живих такого нікчему, як ти, але саме мене Лоґен назвав другим, — і він тицьнув себе у широкі груди, — а, отже, вирішувати мені! Мені, і нікому іншому!

Шукач завбачливо відступив назад. Вони вже примірялись до бійки, а він не мав бажання отримати в ніс підчас сутички. Таке вже не раз траплялося. Форлі ризикнув їх